Дорога

Я дуже худий.

Ти справді дуже худий.

Чоловік і сам підстригся, але вже не так гарно. Ножицями обрізав бороду, поки в каструлі грілася вода, а потім поголився безпечним пластмасовим станком. Хлопець уважно за ним спостерігав. Закінчивши, чоловік роздивився себе в люстерку. Видавалося, що в нього немає підборіддя. Повернувся до хлопця. Як я тобі? Син підвів голову. Не знаю, сказав він. Ти не змерзнеш?

Вони розкішно повечеряли при свічках. Шинка, стручкова квасоля й картопляне пюре із галетами і підливою. Чоловік знайшов чотири літрові пляшки марочного віскі, досі в паперових пакетах із крамниці, налив трохи віскі в склянку й додав води. Відчув запаморочення, навіть не допивши, тож більше не наливав. На десерт їли персики та печиво з вершками й пили каву. Паперові тарілки та пластиковий посуд викинули в мішок для сміття. Потім пограли в шашки, і він вклав хлопця спати.

Уночі чоловік прокинувся від приглушеного стуку крапель по матрацу, що прикривав ляду. Подумав, що ллє як з відра, якщо йому тут чути. Встав із ліжка, узяв ліхтарик, піднявся сходинками, підняв ляду й освітив подвір'я. Двір уже затопило, з неба репіжив дощ. Зачинив ляду. Вода просочилася всередину і крапала по сходинках, але він вирішив, що бункер майже не пропускає дощу. Пішов поглянути на хлопця. Той був вологий від поту. Чоловік стягнув із нього одну з ковдр, обвіяв обличчя, а потім вимкнув обігрівач і ліг спати.

Коли знову прокинувся, подумав, що дощ ущух. Але не це його збудило. Йому наснилися створіння, яких він ніколи не бачив. Мовчазні істоти. Гадав, вони присіли біля його ліжка, поки він спав, а потім забилися кудись, коли прокинувся. Він повернувся і поглянув на хлопця. І, мабуть, уперше зрозумів, що він сам був для хлопця таким собі іншопланетянином. Істотою з планети, якої більше не існувало. Навіть оповіді про неї видаються підозрілими. Він не зміг відтворити загубленого світу, щоб задовольнити хлопчика, не відтворивши його втрати. І вирішив, що дитина, певно, знає це краще за нього. Намагався згадати сон, але не міг. Лишилося тільки саме відчуття. Подумав, що створіння, імовірно, прийшли, щоб його попередити. Про що? Що він не міг запалити дитячого серця тим, що перетворилося на попіл у його власному серці. Навіть зараз якась його частина бажала, щоб вони ніколи не знаходили цього сховища. Якась його частина завжди бажала, щоб усе завершилося.

Перевіривши, чи закручено вентиль газового балона, він розвернув плиту й поставив її на рундук. Розкрутив нижню панель, зняв блок конфорок і маленьким розвідним ключем від'єднав дві з них. Витягнув пластмасову банку із залізячками, виловив потрібний гвинт, вставив його в муфту і вкрутив. Потім під'єднав шланг від балона і зважив у руці цей невеликий чавунний пальник. Легкий. Поклав його на рундук, металевий каркас викинув у сміття й піднявся надвір глянути, яка погода. Матрац так просякнув водою, що відкрити ляду було непросто. Він стояв, тримаючи її на плечах й оглядаючи двір. Легка мряка. І невідь-яка година дня. Він поглянув на дім, на мокрі околиці, врешті опустив ляду, спустився сходинками й заходився готувати сніданок.

* * *

Цілий день вони їли та спали. Він планував рушити далі, але дощ став переконливим виправданням затримки. Продуктовий візок стояв у сараї. Навряд чи такого дня хтось мандруватиме дорогою. Вони перебрали запаси й те, що варто взяти, виклали акуратним кубом у кутку укриття. День видався такий короткий, що й на день не схожий. Коли настала темрява, дощ ущух, вони підняли ляду, піднялися на мокре подвір'я і взялися переносити коробки, пакунки, поліетиленові пакети і складати їх у візок. Слабко освітлена ляда серед темного двору зяяла, наче могила в Судний день на якійсь старій апокаліптичній картині. Коли навантажили у візок усе, що той міг витримати, чоловік накрив його поліетиленовим брезентом і перев'язав короткими еластичними шнурами, просмикнувши їх у кільця, міцно прикріпив вантаж до дротяного кошика, а тоді вони відійшли та, підсвітивши ліхтариком, обдивилися зроблене. Чоловік запізніло подумав, що варто було узяти декілька додаткових комплектів коліс з інших магазинних візків. І варто було б ще зберегти мотоциклетне дзеркальце зі старого візка. Повечеряли та проспали до ранку, а потім знову помилися в лазничці, потерли тіло губками й вимили волосся в тазиках із теплою водою. Поснідали й на світанку вже вирушили в дорогу в нових масках, вирізаних із простирадл. Хлопець ішов попереду, розчищаючи мітлою шлях від патичків і гілок, а чоловік схилився над ручкою візка і вдивлявся в дорогу, що простяглася перед ними.

Перевантажений візок було б складно штовхати вологим лісом, тож вони пополуднали просто посеред дороги: заварили чаю, доїли останню консервовану шинку з крекерами та гірчицею, а наостанок було яблучне пюре. Сиділи спинами один до одного і спостерігали за дорогою. Тату, ти знаєш, де ми? запитав хлопець.

Приблизно.

Тобто «приблизно»?

Ну, гадаю, до узбережжя кілометрів 320. Це якщо навпростець.

Як це «навпростець»?