Дорога

Чоловік підвівся й витягнув револьвер з-за пояса. Та ляда подібна до інших, сказав він. Але тільки подібна, не така ж. Я знаю, що тобі страшно. І це нормально. Я думаю, там має щось бути і треба туди зазирнути. Решту ми вже оглянули. Лишилося тільки це. Допоможи мені. Якщо не хочеш тримати лампу, потримай револьвер.

Я потримаю лампу.

Гаразд. Оце й роблять хороші люди. Не кидають справи. Не здаються.

Гаразд.

Повів хлопця надвір, лишаючи за собою чорний дим від лампи. Запхнув револьвер за пояс, підняв лопату і взявся вирубати скобу з фанери. Край штика увігнав під скобу, підважив її, потім став на коліна, схопився за замок і, викрутивши його, кинув на траву. Далі загнав лезо під ляду, просунув у щілину пальці, потім підвівся й підняв ляду. По дошках заторохкотіла земля. Він поглянув на хлопця. У тебе все добре? запитав. Хлопець мовчки кивнув, тримаючи перед собою лампу. Чоловік відкинув ляду на траву. У темряву вели грубі сходинки, збиті з дощок розміром п'ять на двадцять п'ять сантиметрів. Чоловік узяв лампу в хлопця. Почав спускатися, але потім обернувся, потягнувся до дитини й поцілував у чоло.

Стіни бункера складені з бетонних блоків. Забетоновану підлогу виклали плиткою. Біля кожної стіни стояло по залізному ліжку з голими пружинами, на яких лежали в ногах по-армійськи згорнуті матраци. Чоловік повернувся і подивився на хлопця, що присів навпочіпки над ним, кліпаючи від диму, який здіймався від лампи, тож батько спустився на долішні сходинки, сів і простягнув перед собою руку з лампою. О Боже, прошепотів він. О Боже.

Що таке, тату?

Спускайся. О Боже. Спускайся.

* * *

Коробка на коробці, повні консервів. Помідори, персики, боби, абрикоси. Консервована шинка. Солонина. Сотні літрів води в сорокап'ятилітрових пластикових каністрах. Паперові рушники й тарілки, туалетний папір. Поліетиленові мішки для сміття, набиті ковдрами. Чоловік схопився руками за голову. О Боже, сказав він. Озирнувся на хлопця. Усе гаразд, сказав він. Спускайся.

Тату?

Спускайся. Спускайся й побачиш.

Чоловік поставив лампу на сходинку, піднявся і взяв хлопця за руку. Ходімо, сказав він. Усе гаразд.

Що ти знайшов?

Я знайшов усе. Усе. Зажди, сам побачиш. Він повів хлопця сходинками, підняв сяйливу пляшку вище. Ти бачиш? запитав він. Бачиш?

Що це, тату?

Їжа. Зможеш прочитати?

Груші. Тут написано «груші».

Так. Саме так і написано. О, саме так.

Стоячи, він майже сягав головою стелі. Різко нахилився під зеленим металевим ліхтарем, що звисав на гаку зі стелі. Він тримав хлопця за руку, і разом вони пройшли повз ряди картонних коробок із трафаретними написами. Перець чилі, кукурудза, рагу, суп, соус для спагеті. Багатство зниклого світу. Чому це тут? запитав хлопець. Воно справжнє?

О так. Справжнісіньке.

Чоловік стягнув одну з коробок, роздер її й дістав банку персиків. Це тут, бо хтось думав, що воно знадобиться.

Але вони не змогли цим скористатися.

Ні. Не змогли.

Вони померли?

Так.

А нам можна щось звідси взяти?

Так. Можна. Вони хотіли б, щоб це взяли. І ми хотіли б, щоб вони взяли.

Вони були хороші?

Так. Хороші.

Як ми?

Як ми. Так.

Тоді все гаразд.

Так. Усе гаразд.

У пластмасовій коробці виявили ножі, пластиковий посуд, столове срібло та інше кухонне начиння. Консервний ніж. Несправні ліхтарики. Чоловік знайшов коробку з різними батарейками й узявся їх перебирати. Здебільшого липкі від кислоти, що роз'їла метал, але деякі видавалися цілком нормальними. Врешті-решт один ліхтарик запрацював, чоловік поставив його на стіл і задмухав лампу. Відірвав бортик від відкритої коробки й розігнав ним дим, а потім піднявся сходинками й опустив ляду, тоді повернувся і глянув на хлопця. Що ти хотів би на вечерю? запитав він.

Груші.

Прекрасний вибір. Хай будуть груші.

Зі стосу паперових мисок у поліетилені він узяв дві й поставив їх на стіл. Розіслав матраци на ліжках, відкрив картонну коробку з грушами, витягнув звідти банку, поставив на стіл, а тоді затиснув кришку ножичком і покрутив коліщатко. Глянув на хлопця. Той тихо сидів на ліжку, досі загорнутий у ковдру, і спостерігав. Чоловік подумав, що й сам не до кінця усвідомлює, що відбувається. А раптом насправді вони наступної миті прокинуться в темному вологому лісі. Це будуть найсмачніші груші у твоєму житті, сказав він. Найкращі. Ось побачиш.

Сіли поруч і з'їли банку груш. А тоді банку персиків. Облизали ложки та, нахиливши банки, випили солодющий сироп. Потім перезирнулися.

Ще одну?

Не хочу, щоб у тебе заболів живіт.

Не заболить.

Ти довго нічого не їв.

Знаю.

Гаразд.