Дорога

Він уклав хлопця спати, погладив його брудне волосся, що розсипалося на подушці, й укрив ковдрами. Зійшов сходинками й підняв ляду, надворі вже майже стемніло. Він пішов у гараж, узяв наплічник, повернувся, ще раз роззирнувся й потім спустився сходинками, загрюкнув ляду й запхав ручки плоскогубців у важку внутрішню скобу. Ручний ліхтарик уже тьмянів. Чоловік передивився запаси та знайшов декілька ящиків з очищеним бензином у чотирилітрових каністрах. Дістав одну, поставив на стіл, відкрутив кришку і пробив викруткою фольгу. Потім зняв з гака ліхтар і наповнив його бензином. До цього саме знайшов пластмасову коробку із запальничками і тепер за допомогою однієї з них запалив ліхтар, відрегулював полум'я й повісив його на місце під стелю. І сів на ліжко.

Поки хлопець спав, він методично переглянув запаси. Білизна, светри, шкарпетки. Таз із неіржавної сталі, губки та бруски мила. Зубна паста та щітки. На дні великої пластмасової банки з болтами-гвинтами та різним залізяччям він знайшов дві пригорщі золотих південноафриканських крюгерандів у полотняному мішечку. Висипав їх на долоню, перемішав пальцем, роздивився, а потім згріб назад у банку до інших залізячок і поставив її на полицю.

Він передивився все, соваючи ящики та коробки з одного кінця кімнати в інший. Виявив сталеві дверцята, які вели в другу кімнату, де зберігалися пляшки з бензином. У кутку — біотуалет. У стінах — вентиляційні труби в дротяній сітці, а на підлозі — дренажні. У бункері потеплішало, і чоловік зняв куртку. Усе оглянув. Знайшов коробку з пістолетними патронами і три коробки з патронами для гвинтівки. От тільки самої зброї бракувало. Обдивився підлогу, підсвічуючи собі електричним ліхтариком, і перевірив, чи немає в стінах потайних ніш. Невдовзі вже сидів на ліжку і їв шоколадку. Зброї не було і вже не буде.

Прокинувся під тихе сичання гасової лампи угорі. Вона тьмяно освітлювала ящики, коробки, стіни бункера. Не розумів, де він. Лежав, укрившись курткою. Потім сів і поглянув на хлопця, що спав на іншому ліжку. Спав без взуття, хоч не пам'ятав, як його знімав. Дістав черевики з-під ліжка, взувся, зійшов сходинками, витягнув плоскогубці зі скоби, підняв ляду і визирнув на подвір'я. Ранок. Поглянув на дім, а потім на дорогу, і коли вже збирався опустити ляду, завмер. Туманне сіре світло на заході. Тобто вони проспали всю ніч і наступний день. Опустив ляду, міцно закріпив плоскогубці, спустився й сів на ліжко. Поглянув на харчі. Раніше чоловік готувався до смерті, а тепер уже не збирався помирати, і це треба було обміркувати. Будь-хто може побачити ляду надворі й одразу здогадатися, що це. Треба вирішити, що робити далі. Це не в лісі ховатися. Геть інше. Урешті він підвівся, пішов до столу, встановив на нього маленьку газову плиту з двома конфорками, запалив її, витягнув сковорідку та чайник і відкрив пластикову коробку з кухонним начинням.

* * *

Розбудив хлопця, перемелюючи кавові зерна в маленькій ручній кавомолці. Син сів на ліжку й роззирнувся. Тату? запитально гукнув він.

Привіт. Зголоднів?

Мені треба в туалет. Хочу пісяти.

Чоловік лопаткою вказав йому на низькі сталеві дверцята. Він не знав, як користуватися біотуалетом, але це їх усе одно не зупинить. Надовго вони тут не затримаються, та він збирався відкривати й закривати ляду тільки в разі потреби. Хлопець зі сплутаним від поту волоссям пройшов повз нього. Що це? запитав він.

Кава. Шинка. Печиво.

Ого, сказав хлопець.

Він перетягнув рундук у простір між ліжками, накрив його рушником і розставив тарілки, чашки та пластикове начиння. А ще — миску з печивом, накриту серветкою, тарілку з маслом і банку згущеного молока. Сіль і перець. Подивився на хлопця. Той стояв ніби задурманений. Чоловік приніс із плити сковорідку і виделкою поклав шматок підрум'яненої шинки хлопцю на тарілку, а також омлет і кілька ложок тушкованих бобів, а потім налив каву в чашки. Хлопець поглянув на нього.

Уперед, сказав чоловік. Бо охолоне.

А що їсти першим?

Що хочеш.

Це кава?

Так. Ось. Намасти маслом печиво. Отак.

Добре.

У тебе все гаразд?

Не знаю.

Почуваєшся добре?

Так.

Що тоді?

Як гадаєш, нам варто подякувати цим людям?

Цим людям?

Людям, які дали нам усе це.

Ну. Так, гадаю, можна подякувати.

Ти подякуєш?

Чому б тобі не спробувати?

Я не знаю як.

Знаєш. Ти знаєш, як сказати «дякую».

Хлопець сидів, утупивши погляд у тарілку. Здавалося, розгубився. Чоловік уже збирався сказати сам, коли почув сина: Шановні люди, дякуємо вам за всю цю їжу й решту. Ми знаємо, що ви зберігали це для себе, і якби ви тут були, ми нічого не їли б, хай які голодні були б, і нам шкода, що ви не змогли цього з'їсти, і ми сподіваємося, що тепер ви в безпеці на небі з Богом.

Хлопець підвів очі. Так добре? запитав він.

Так. Гадаю, так добре.