Дорога

До вечора нарешті просохли. Вивчали фрагменти мапи, але чоловік дуже приблизно уявляв, де вони зараз. У сутінках він стояв на підйомі дороги, силкуючись зорієнтуватися. Залишили гірську дорогу і путівцем дійшли до мосту над сухим струмком. Сповзли до берега і притулились один до одного.

Розкладемо багаття? запитав хлопець.

У нас немає запальнички.

Хлопець відвернувся.

Вибач. Я її впустив. Не хотів тобі казати.

Усе добре.

Я знайду якийсь кремінь. Уже шукаю. І в нас досі є пляшечка бензину.

Добре.

Дуже змерз?

Усе гаразд.

Хлопець поклав голову чоловікові на коліна. Невдовзі запитав:

Вони ж збираються вбити тих людей?

Так.

Навіщо їм це робити?

Не знаю.

Вони збираються їх з'їсти?

Не знаю.

Вони ж збираються їх з'їсти?

Так.

А ми їм не могли допомогти, бо тоді вони й нас з'їли б.

Так.

Саме тому ми й не могли їм допомогти.

Так.

Гаразд.

* * *

Проминали міста, які застерігали людей написами, нашкрябаними на білбордах. Їх замазали тонким шаром фарби, щоб можна було знову щось написати, і крізь фарбу проступав блідий палімпсест реклами товарів, яких більше не існувало. Чоловік і дитина сиділи на узбіччі та доїдали яблука.

Що таке? запитав чоловік.

Нічого.

Ми знайдемо якусь їжу. Завжди ж знаходили.

Хлопець не відповів. Чоловік пильно на нього дивився.

Що не так?

Усе гаразд.

Розкажи мені.

Хлопець роздивлявся дорогу.

Я хочу, щоб ти мені сказав. Усе гаразд.

Він заперечно похитав головою.

Подивися на мене, сказав чоловік.

Хлопець повернувся й подивився. Видавалося, що він ось-ось заплаче.

Просто скажи.

Ми ж нікого не з'їмо?

Ні. Звісно, ні.

Навіть якщо ми вмиратимемо з голоду?

Ми вже вмираємо з голоду.

Ти сказав, що ми не вмираємо з голоду.

Я казав, що ми не вмираємо. Я не казав, що ми не вмираємо з голоду.

Але не помремо.

Ні. Не помремо.

Хай би що.

Так. Хай би що.

Бо ми хороші.

Так.

І ми несемо вогонь.

І ми несемо вогонь. Так.

Гаразд.

У рівчаку знайшов уламки кременю чи сланцю, але зрештою виявилося, що простіше гребнути плоскогубцями по каменюці, а поруч скласти купкою сушняк, облитий бензином. Минуло ще два дні. Потім три. Вони таки вмирали з голоду. Сплюндрована, розграбована і спустошена місцевість. Розграбована до останньої крихти. Ночі — сліпучо холодні, домовинно темні та сповнені жахливої тиші аж до далекосяжного ранку, що видавався світанком перед битвою. Воскова шкіра хлопця стала майже прозора. І великі пильні очі робили його подібним на іншопланетянина.

Він уже подумав, що смерть їх нарешті наздогнала і варто відшукати якийсь сховок, де їх не знайшли б. Траплялося, що, сидячи та спостерігаючи за хлопцем, він заходився нестримним плачем, але не через смерть. Не був певен, через що саме, але гадав, що через красу чи добро. Те, про що він узагалі більше не думав. Вони зупинились у похмурому лісі й присіли, щоб випити проціджену крізь ганчірку воду з рову. Уві сні побачив хлопця на дошці, куди раніше за традицією клали померлих, і прокинувся нажаханий. Наяву можна витримати те, на що вночі не стає сил. Він сів. Решту ночі не спав, оскільки боявся, що сон повториться.

Вони обшукували згарища, які раніше оминали. В одному будинку в чорній підвальній воді серед сміття й іржавих труб плавав труп. Потім чоловік зупинився в частково згорілій вітальні без даху. Перехняблені від води дошки стирчали аж надвір. Наскрізь промоклі томи в книжковій шафі. Взяв один, розгорнув і поставив на місце. Усе сире. І гниє. У шухляді знайшов свічку. Запалити нічим. Поклав до кишені. Вийшов із дому на сіре світло, постояв і на коротку мить осягнув абсолютну істину цього світу. Холодно й нещадно кружляє Земля, що померла, не лишивши заповіту. Невблаганна темрява. Біганина сліпих псів сонця. Нищівний чорний вакуум Всесвіту. І десь там тремтіли дві зацьковані тваринки, як земляні лиси в укритті. Позичений час, позичений світ і позичені очі, щоб сумувати.

На краю одного містечка вони сиділи в кабіні вантажівки й відпочивали, визираючи з вікна, вимитого нещодавніми дощами. Трохи притрушені попелом. Виснажені. На узбіччі стояв ще один знак «Небезпечно для життя», і за багато років літери на ньому виблякли. Чоловік ледь не всміхнувся. Прочитав оте? запитав він.

Так.

Не звертай уваги. Тут уже нікого немає.

Усі померли?

Гадаю, так.

Якби ж із нами був той хлопчик.

Час іти, сказав він.

З яскравих снів не хотілося прокидатися. Про вже незнане в цьому світі. Холод змусив його встати й підкинути дров у вогонь. Спогад про те, як рано-вранці вона біжить галявиною до будинку в тонкій рожевій сукні, що обтискає груди. Подумав, що кожен спогад — насильство над оригіналом. Як гра на вечірці. Скажи слово і передай далі. Тож будь ощадним. Той епізод, що змінюється щоразу у спогадах, — досі реальність, хай і неусвідомлена.

Ішли вулицею, загорнувшись у бруднющі ковдри. Однією рукою чоловік тримав на поясі револьвер, а другою — хлопцеву руку. На дальньому кінці міста угледіли самотній будинок у полі, дісталися до нього і пройшлися кімнатами. В одній із них побачили дзеркало, і чоловік ледь не звів револьвер. Це ми, тату, прошепотів хлопець. Це ми.