Дорога

Вони лежали, прислухаючись. А ти точно зможеш? Коли час настане? Коли час настане, часу на це вже не буде. Тепер — саме вчасно. Прокляни Бога і помри. А якщо револьвер не вистрелить? Має вистрелити. А якщо не вистрелить? Зможеш розтрощити каменем коханий череп? Чи живе в тобі істота, про яку ти нічого не знаєш? Це можливо? Охопи його руками. Отак. Душа швидка. Притягни до себе. Поцілуй. Хутко.

Він чекав. Маленький нікельований револьвер у руці. Ось-ось закашляється. Зусиллям думки спробував придушити кашель. Дослухався, але нічого не чув. Я тебе не залишу, прошепотів він. Я ніколи тебе не залишу. Розумієш. Лежав у листі, обіймаючи тремтливу дитину. Стискав револьвер. Довгі сутінки, а потім прийшла ніч. Холодна та беззоряна. Благословенна. Він уже майже вірив, що в них є шанс. Треба просто чекати, прошепотів він. Дуже холодно. Силкувався думати, але думки плуталися. Він дуже заслаб. Про «побігти» — то лише балачки. Він не зможе бігти. Коли стало геть темно, він розстібнув лямки наплічника, витягнув ковдри, накрив ними хлопця, і невдовзі той уже спав.

Уночі з дому долинали жахливі зойки, чоловік намагався затуляти хлопцеві вуха, але згодом крики припинилися. Він лежав і прислухався. Біжучи до дороги крізь хащі очерету, він бачив ящик. Щось подібне на іграшковий дитячий будиночок. Усвідомив, що саме там вони й лежать, спостерігаючи за дорогою. Лежать і чекають, а потім смикають за мотузку, у домі лунає дзвіночок, і з'являються їхні спільники. Він задрімав, але невдовзі прокинувся. Хтось наближається? Кроки в листі. Ні. Просто вітер. Нічого. Він сів і поглянув у бік будинку, але в темряві нічого не побачив. Поторсав хлопця. Вставай, сказав він. Треба йти. Хлопець не відповів, але чоловік знав, що той прокинувся. Стягнув з нього ковдри та прив'язав їх до наплічника. Ходімо, прошепотів він.

Ішли темним лісом. З-за попелястих хмар прозирав місяць, і дерева ледь-ледь виднілися. Чоловік з хлопцем похитувалися, як п'яні. Тату, якщо вони нас знайдуть, то вб'ють?

Тсс. Досить розмов.

Уб'ють, тату?

Тсс. Так. Так, уб'ють.

* * *

Він не мав жодного уявлення, куди іти, і боявся, що вони покружляють і повернуться до того дому. Намагався пригадати: він про це знає чи то лише вигадки. Про те, куди повертають усі заблуди. Можливо, це залежить від півкуль твого мозку. Чи від того, правша ти чи шульга. Зрештою, припинив про це міркувати. Хіба тут щось виправиш. Розум його зраджував. Повільно прокидалися фантоми, що спали ціле тисячоліття. Аби це виправити. Хлопець ледве йшов. Просився на руки, затинався і белькотів. Чоловік таки взяв його на руки, і син миттєво заснув, поклавши голову йому на плече. Однак батько знав, що довго сина не пронесе.

Чоловік прокинувся в лісовій темряві на купі листя, несамовито тремтячи. Сів і навпомацки пошукав хлопця. Поклав руку на його тонкі ребра. Теплі, рухаються. Серце б'ється.

Коли він знову прокинувся, уже було досить світло. Відкинув ковдру, підвівся й ледве не впав. Відновивши рівновагу, спробував щось розгледіти в сірому лісі. Як далеко вони зайшли? Вийшов на узгір'я, сів навпочіпки й спостерігав, як починається новий день. Скупий світанок, холодний неясний світ. Удалині, здавалося, чорнів голий сосняк. Безбарвний світ колючого дроту і траурних пов'язок. Він повернувся, розбудив хлопця і змусив того сісти. Син не міг підвести голову й постійно завалювався вперед. Треба йти, сказав він. Треба йти.

* * *

Він ніс його через поле, зупиняючись на перепочинок що п'ятдесят кроків. Діставшись до сосен, став на коліна, поклав сина на жорстку порохню і, накривши ковдрами, сів, роздивляючись хлопця. Той був наче з концтабору. Змарнілий, виснажений, дуже наляканий. Він нахилився й поцілував його, потім підвівся і вийшов на узлісся пройтися по периметру й перевірити, чи вони в безпеці.

Південніше, за полем, розгледів обриси дому і стодоли. Вигин дороги за деревами. Довга під'їзна алея з мертвою травою. Сухий плющ уздовж муру, поштова скринька й огорожа при дорозі, а за нею — мертві дерева. Холодно й тихо. Усе оповите вугільним туманом. Пішов назад і сів біля хлопця. Відчай зробив його таким необережним, але тепер він знав, що це не повториться. Хай би що сталося.

Хлопець спав уже багато годин. А якби прокинувся, злякався б. Таке вже траплялося. Подумав, що треба його розбудити, але знав, що той нічого не пригадає. Він навчив його лежати в лісі тихо, як оленятко. Скільки це триватиме? Врешті-решт він витягнув револьвер з-за пояса, поклав його поруч із ним під ковдрами, підвівся й рушив.

* * *