Дорога

Зранку він вибрався з барлогу під брезентом, обважнілим від снігу. Випростався й роззирнувся. Уже не сніжило, на кучугурах лежали кедри, кілька оголених, ніби обгорілих, стовбурів зі зламаними гілками стриміло на тлі посірілого краєвиду. Він проплентався крізь замети, залишивши хлопця спати під деревом, ніби тваринку у сплячці. Снігу навалило мало не по коліна. У полі суха осока майже цілком сховалася під заметами, сніг лежав на колючому дроті між шпичаків, стояла безвітряна тиша. Притулився до стовпа і зайшовся кашлем. Він поняття не мав, де шукати візок, і відчував, що тупіє, а голова відмовляється працювати. Зосередься, сказав він сам собі. Подумай. Коли вирушив назад, почув, що хлопець його кличе.

Треба йти, сказав він. Тут не можна лишатися.

Хлопець похмуро поглянув на сірі замети.

Ходімо.

Вони дісталися до загорожі.

Куди ми йдемо?

Треба знайти візок.

Він стояв непорушно, тримаючи руки під пахвами.

Ходімо, сказав чоловік. Треба йти.

Насилу сунули заметеними полями. Сніг глибокий і сірий. І вже вкритий шаром попелу. Він подолав ще метр, а потім обернувся поглянути назад. Хлопець лежав. Чоловік кинув оберемок ковдр і брезенту й кинувся до сина. Той тремтів. Підняв його і пригорнув. Вибач, сказав він. Вибач.

Візок шукали довго. Він витягнув його сторчма із замету, відрив наплічник, струсив сніг, розстібнув і запхав у нього ковдру. Поклав наплічник, інші ковдри й піджаки в кошик, підняв хлопця й посадив його зверху, а потім розв'язав шнурки й стягнув з того черевики. Тоді ножем заходився різати один з піджаків і обгортати смужками тканини хлопцеві ноги. На це пішов весь піджак, потім він вирізав із брезенту два великі квадрати, підклав їх під ступні, загорнув і прив'язав до хлопцевих щиколоток смужками підкладки з рукавів піджака. Відійшов назад. Хлопець роздивлявся свої ноги. Тепер ти, тату, сказав він. Іншим піджаком він обгорнув хлопця, а потім сів на брезент, що лежав на снігу, і загорнув собі ноги. Тоді підвівся і сховав руки під куртку, щоб зігрітися, далі спакував у наплічник взуття разом з біноклем та іграшковою вантажівкою. Потім витрусив брезент, склав і прив'язав його з ковдрами до наплічника, востаннє оглянув візок, але там більше нічого не було. Ходімо, сказав він. Хлопець теж кинув останній погляд на візок, а потім рушив за батьком у бік дороги.

* * *

Іти було навіть складніше, ніж він думав. За годину вони подолали лише із півтора кілометра. Він зупинився й озирнувся на хлопця. Хлопець теж спинився в очікуванні.

Гадаєш, ми помремо, так?

Не знаю.

Ми не помремо.

Добре.

Але ти мені не віриш.

Не знаю.

Чому ти думаєш, що ми помремо?

Не знаю.

Припини казати «не знаю».

Добре.

Чому ти думаєш, що ми помремо?

У нас немає їжі.

Ми щось знайдемо.

Добре.

Як думаєш, скільки людина може протриматися без їжі?

Не знаю.

Але все ж — скільки?

Напевне, кілька днів.

А що потім? Упадеш без духу?

Так.

Ні, не так. Це триває довше. У нас є вода. Це найважливіше. Без води довго не протягнеш.

Добре.

Але ти мені не віриш.

Не знаю.

Він уважно поглянув на хлопця. Той стояв, тримаючи руки в кишенях завеликого піджака в смужечку.

Гадаєш, я брешу?

Ні.

Але ти думаєш, я міг тобі збрехати про смерть.

Так.

Гаразд. Міг. Але ми не помремо.

Гаразд.

Він вдивлявся в небо. Траплялися дні, коли попеляста захмареність тоншала, і тоді дерева вздовж дороги відкидали на сніг ледь помітні тіні. Вони просувалися далі. Хлопець ледве йшов. Він зупинявся, перевіряв ступні, перев'язував поліетилен. Коли сніг почав танути, ноги постійно були мокрими. Вони часто спинялися перепочити. Сил нести сина він не мав. Сідали на наплічник і їли по кілька жмень брудного снігу. Опівдні той якраз починав танути. Вони проминули згорілий дім, від якого лишився лиш димар посеред подвір'я. Ішли весь день, поки було світло. Якихось кілька годин. Подолали, може, кілометрів зо п'ять.

Він думав, що ніхто не ризикне піти цією дорогою, але помилився. Вони отаборилися майже на дорозі й, повитягавши гілля зі снігу, розклали чимале багаття. Кидали гілки в полум'я, ті шипіли й парували. Але це не допомогло. Кілька ковдр, що лишилися, не зігрівали. Він намагався не засинати. Різко смикався, прокидався й мацав рукою біля себе в пошуках револьвера. Хлопець так схуд. Чоловік спостерігав за ним, поки той спав. Туго напнута шкіра обличчя, запалі очі. Дивна краса. Чоловік підводився й підкидав дров у вогонь.

Підійшли до дороги та зупинилися. На снігу — колії. Віз. Якийсь засіб пересування на колесах. Щось із гумовими вузькими шинами. Сліди підошов між коліями. Вночі хтось прямував цією дорогою на південь. Найпізніше — на передсвітанку. Пересуваються вночі. Чоловік стояв замислившись. Обережно обійшов сліди. Вони пройшли за п'ятнадцять метрів від багаття й навіть не сповільнилися, щоб поглянути. Чоловік озирнувся на дорогу, що лишилася позаду. Хлопець уважно спостерігав за ним.

Треба забиратися з дороги.

Навіщо, тату?

Хтось наближається.

Поганці?

Так. Боюся, вони.

А може, то хороші. Так же може бути?

Чоловік не відповів. За старою звичкою глянув на небо, але там не було на що дивитися.

Тату, що ми робитимемо?

Підемо.