Дорога

Увечері вони блукали полем, шукаючи місце, де можна було непомітно для чужого ока розкласти багаття. Тягнули візок по землі. Не дуже обнадійлива місцина. Завтра знайдуть якусь їжу. Ніч заскочила їх на багнистій дорозі. Почвалали вздовж поля до віддаленого скупчення дерев, що різко чорніли на тлі останнього видимого світла. Поки дісталися туди, уже запала ніч. Тримав хлопця за руку та обламував ногою хмиз та гілля для багаття. Деревина була волога, але він зчистив ножем суху кору і розставив гілки й патички довкола вогню сохнути. Потім розстелив на землі поліетилен, дістав із візка піджаки та ковдри. Вони зняли вологе брудне взуття, сіли й простягнули руки до полум'я. Запала тиша. Він хотів щось сказати, але нічого не спадало на думку. Відчував це й раніше — щось більше від заціпеніння й тупого відчаю. Світ зібгався до грубого ядра роздрібки сутностей. Назви речей поступово западали в небуття разом із самими речами. Кольори. Види птахів. Страви. Врешті-решт забулися назви, що здавалися непохитними. Виявилися крихкішими, ніж можна було подумати. Скільки вже всього зникло? Священна говірка втрачала означування, а отже, вже не стосувалася реальності. Маліла, ніби намагаючись зберегти тепло. І свого часу миготіла й згасала.

Через виснаження вони проспали всю ніч. Вранці від вогню лишився мертвий чорний слід на землі. Він узув брудні черевики й пішов збирати дрова, хукаючи на складені чашечкою долоні. Пробирає до кісток. Може, уже листопад. Або й грудень. Розклав багаття і вийшов до переліска. Став там і окинув оком місцевість. Мертві поля. Стодола вдалині.

* * *

Ґрунтівкою дісталися до пагорба, на якому колись стояв будинок. Давно згорів. Обриси іржавого нагрівача в підвалі, затопленому чорною водою. По всьому полю валялися зірвані вітром погнуті листи обвугленої покрівельної жерсті. У стодолі на дні запиленого коша знайшли кілька жмень якогось зерна. З'їли його з пилом, навіть не сідаючи. Попрямували через поле до дороги.

Йшли вздовж муру повз залишки саду. Вузлуваті чорні дерева росли рядами, а землю густо вкривало гілля. Він зупинився й поглянув на поля. Вітер зі сходу. М'який попіл ворушиться у борознах. Затихло. Знову дме. Він уже все це бачив. Сліди засохлої крові на стерні, сірі кільця нутрощів там, де забитого випатрали, а тіло потягли далі. На стіні — фриз із людських голів, усі висушені обличчя однакові, із застиглими напруженими посмішками та примруженими очима. У шкіряних вухах — золоті кульчики, схожі на щурячі хвости пасма рідкого волосся звиваються на черепі. Зуби в лунках ясен схожі на штучні, сині грубі саморобні татуювання, нанесені вайдою, збляклі під нікчемним сонцем. Павуки, мечі, мішені. Дракон. Рунічні символи, гасла, написані з помилками. Давні візерунки, що прикривають старі шрами. З проломлених, але не безформних черепів зняли шкіру, розфарбували їх, на лобі лишили нерозбірливі написи, а на одному ясно-білому черепі чорнилами старанно позначили місця поєднання кісток, ніби в інструкції зі збирання моделі. Він озирнувся на хлопця. Той стояв біля візка просто на вітрі. Поглянув на суху траву, що ледь ворушилася, на ряди темних звивистих дерев. На сірій від попелу стіні де-не-де майоріли клапті одягу. Він пройшов уздовж муру, востаннє оглянув маски, переступив перелаз і попрямував туди, де на нього чекав хлопець. Поклав руку йому на плечі. Добре, сказав він. Ходімо.

Він вбачав послання вже в кожній такій події, що колись трапилася. Послання і попередження — саме цим був мальовничий образ забитих і зжертих. Уранці він прокинувся, закутаний у ковдру, повернувся на інший бік і крізь дерева поглянув назад на пройдений відрізок дороги. Саме вчасно, аби помітити чотирьох, що йшли у ряд. Всі в різному одязі, але з червоними шарфами. Червоногарячими, помаранчевими — різних відтінків, наближених до червоного. Чоловік поклав руку хлопцеві на голову. Тсс, прошепотів він.

Що таке, тату?

Люди на дорозі. Не підводь голови. Не дивися.

Багаття згасло, тож диму немає. Візка не видно. Він припав до землі й спостерігав за ними з-під ліктя. Армія в кедах. З метровими трубами, обмотаними шкірою. Ремінці на зап'ястках. Крізь деякі труби протягнуто ланцюги й закріплено на кінцях. Четвірка пробрязкала далі, розгойдано, як завідні іграшки. Бородаті, крізь маски просочується пара дихання. Тсс, сказав він. Тсс.

Наступна фаланга несла списи чи ратища з китицями стрічок. У якійсь примітивній кузні вглибині країни вони перекували пружини вантажівок на довгі леза. Нажаханий хлопець лежав долілиць, сховавши обличчя в долонях. Фаланги пройшли десь метрів за шістдесят від них, і земля під ними злегка тремтіла. Тупотіли. За ними запряжені раби тягнули вози, навантажені трофеями, а далі йшло з десять жінок, деякі вагітні. Насамкінець — група уярмлених катамітів, одягнених, попри холод, у благеньку одежину, усі в нашийниках. Пройшли повз. Чоловік і хлопець лежали, прислухаючись.

Вони пішли, тату?

Так, пішли.

Ти їх бачив?

Так.

Це поганці?

Так, справжні поганці.

Їх багато, цих поганців.

Багато. Але вони вже пішли.