Дорога

Вони знайшли посуд і дещо з одягу. Теплу сорочку. Шматок поліетилену, що його можна використати замість брезенту. Він був певен, що за ними спостерігають, але нікого не бачив. У коморі знайшли неповний мішок із кукурудзяним борошном, хтозна-коли поточений пацюками. Він просіяв борошно крізь шматину москітної сітки, на тканині лишилася жменя сухого посліду. Вони розпалили вогнище на бетонній веранді, наліпили з борошна коржиків та спекли їх на шматку жерсті. Повільно їли один за одним. Ті, що залишилися, він загорнув у папір і поклав у наплічник.

Сидячи на сходинках, хлопець помітив, що за будинком хтось перетнув дорогу. Обличчя. На нього дивився хлопець десь його ж віку в завеликому вовняному пальті з підгорнутими рукавами. Підвівся. Гайнув через дорогу й забіг на під'їзну алею. Нікого. Поглянув на будинок, а тоді через сухі бур'яни помчав у кінець двору до застиглого чорного струмка. Повернися, гукнув він. Я тебе не ображу. Він стояв і гукав, поки батько не перетнув дорогу, примчав до нього і схопив сина за руку.

Що ти робиш? прошипів він. Що ти робиш?

Тут хлопчик, тату. Тут хлопчик.

Нема тут ніякого хлопчика. Що ти робиш?

Є. Я його бачив.

Я ж сказав тобі сидіти тихо. Сказав? Тепер час іти. Ну, давай.

Я просто хочу його побачити, тату. Просто побачити.

Чоловік узяв його за руку, і вони пішли. Хлопець безупинно плакав і оглядався. Ну, сказав чоловік. Нам час іти.

Я хочу його побачити, тату.

Там нікого немає. Хочеш померти? Ти цього хочеш?

Мені байдуже, сказав хлопець, схлипуючи. Байдуже.

Чоловік зупинився. Присів навпочіпки й обійняв сина. Вибач, сказав він. Не кажи так. Не треба так казати.

Мокрими вулицями вони дісталися до віадука, забрали з машини піджаки та ковдру і пішли в бік залізничного насипу. Вилізли на нього, перетнули колії і трохи глибше в лісі знайшли візок. Рушили головною дорогою.

А якщо про хлопчика ніхто не піклується? Якщо в нього нема тата?

Там є люди. Вони просто ховаються.

Він виштовхнув візок на дорогу і зупинився. Розгледів на вологому попелі слабкі розмиті сліди вантажівки. Йому здалося, що він навіть відчуває запах коліс. Хлопець і далі смикав його за куртку.

Тату.

Що?

Я хвилююся за того хлопчика.

Знаю. Але в нього все буде добре.

Тату, треба повернутися за ним. Ми можемо повернутися за ним і взяти із собою. Його й собаку. Собака може спіймати для нас поживу.

Не можемо.

І я віддав би тому хлопчику половину своєї порції.

Припини. Так не можна.

Він знову заплакав.

Як же той хлопчик? крізь сльози. Як же той хлопчик?

У сутінках вони дійшли до перехрестя і всілися на дорозі. Він розклав шматки мапи й узявся їх вивчати. Ткнув пальцем у точку на мапі. Оце ми. Отут. Хлопець і не поглянув. Чоловік сидів, вивчаючи звивисте сплетіння червоних і чорних трас, тримаючи палець на точці, де, як він думав, вони могли бути. Ніби бачив їхні маленькі фігурки, що переміщуються картою. Ми ще можемо повернутися, тихо сказав хлопець. Це недалеко. Ще не пізно.

Вони отаборилися в переліску неподалік від дороги — там бодай було сухо. Однак не знайшли захищеної від поглядів місцини, де можна було б розкласти багаття. З'їли по два кукурудзяні коржики та лягли на землю, загорнувшись у піджаки і ковдри й притулившись один до одного. Він обійняв хлопця, і невдовзі той припинив тремтіти й заснув.

* * *

Собака, якого він пам'ятає, ішов за нами два дні. Я намагався принадити його, але безрезультатно. Зробив дротяний зашморг, щоб піймати. У револьвері лишилося три патрони. І жодного запасного. Собака пішов по дорозі в протилежний бік. Хлопець поглянув на нього, потім на мене, знову на собаку і розплакався, благаючи не вбивати тварину, і я пообіцяв, що не буду. Не собака, а самі ґратки кісток, обтягнуті шкірою. Наступного дня він зник. От цього собаку він згадує. А хлопчиків — ні.

У кишені лишилися загорнуті в ганчірку засохлі родзинки. Опівдні вони сіли на суху траву біля дороги та з'їли їх. Хлопець поглянув на батька. Оце й усе, що в нас є?

Так.

Тепер ми помремо?

Ні.

Що ми робитимемо?

Спочатку вип'ємо води. Потім підемо далі.

Добре.