Дорога

Вони встали та обтрусилися, прислухаючись до тиші навколо.

Куди вони йдуть, тату?

Не знаю. Кочують. Це поганий знак.

Чому поганий?

Просто так. Треба глянути на мапі.

Витягнули схований у чагарниках візок, батько розклав його, ковдри та піджаки вони поклали на візок і виштовхали його на дорогу. Зупинилися, вдивляючись туди, де в неспокійному повітрі, здавалося, досі висіли обриси орди.

* * *

Опівдні знову засніжило. Вони роздивлялися бліді сірі сніжинки, що сіялися з похмурого мороку. Пленталися далі. Над темною поверхнею дороги утворювалася негуста сльота. Хлопець постійно відставав, тож чоловік зупинявся і чекав на нього. Тримайся поруч, сказав він.

Ти дуже швидко йдеш.

Йтиму повільніше.

Вони пройшли ще трохи.

Ти знову не розмовляєш?

Розмовляю.

Хочеш зупинитися?

Завжди хочу.

Треба бути обережними. Я маю бути обережним.

Знаю.

Скоро зупинимося. Добре?

Добре.

Просто треба знайти місце.

Добре.

Сніг падав довкола них білим застилом. Щось побачити обабіч дороги просто неможливо. Він знову кашляв, хлопець тремтів, і вдвох вони пліч-о-пліч під шматком поліетилену штовхали магазинний візок крізь сніг. Нарешті чоловік зупинився. Хлопця несамовито трусило.

Треба зупинитися, сказав батько.

Дуже холодно.

Знаю.

Де ми?

Де ми?

Так.

Не знаю.

Якби ми вмирали, ти б сказав?

Не знаю. Ми не вмираємо.

Вони перевернули візок та залишили його в заростях осоки. Перед тим як рушити далі, він узяв звідти загорнуті в брезент піджаки й ковдри. Тримайся за мою куртку, сказав він. Не відпускай. Крізь зарості осоки дійшли до загорожі й перелізли через неї, притримавши один одному дріт. Той був холодний і скрипів у скобах. Стрімко темнішало. Пішли далі. І так дійшли до лісу, який виявився кедровим, дерева мертві й чорні, але ще доволі густі, щоб затримувати сніг. І під кожним стовбуром — неоціненне коло чорної землі та кедрова порохня.

Вони облаштувалися під одним деревом, накидавши на землю купою піджаки та ковдри, загорнувши в одну з них хлопця, чоловік взявся згрібати сухі голки. Ногою розчистив від снігу клаптик землі там, де від багаття не займеться дерево, і взявся ламати гілля та струшувати сніг. Щойно він підніс запальничку до купи сушняку, вогонь миттю затріскотів, тож стало зрозуміло, що галузок надовго не стане. Він поглянув на хлопця. Мені треба ще назбирати дров, сказав він. Буду тут, по сусідству. Добре?

А де це — «по сусідству»?

Це просто означає, що я буду неподалік.

Добре.

Снігу натоді вже насипало сантиметрів п'ятнадцять. Він плентався між деревами, висмикуючи гілки, що застрягли у снігу, аж поки не назбирав оберемок, тоді повернувся до багаття, та знайшов там лише прогоріле гніздо тремких жаринок. Підкинув галузок у вогонь, і полум'я знову запалахкотіло. Важко за ним встигати. У лісі стемніло, і вогнище було видно хіба зблизька. Однак якщо квапитися, він лише заслабне. Озирнувся на хлопця, той брів у снігу по литки, тримаючи гілля в зігнутих руках.

Сніг навіть не думав спинятися. Час від часу чоловік прокидався і знову розпалював багаття. Розгорнув брезент, і один кінець прикріпив внизу до стовбура, щоб спробувати затримати тепло від вогню. Він задивився на осяяне помаранчевим обличчя хлопця, що спав. Запалі щоки посмуговані чорним. Вгамовував лють. Марно. Подумав, що хлопець не витримає довгої дороги. Навіть якщо сніг ущухне, дорога однаково лишиться непрохідною. Згори шепотів незворушний сніг, іскри зринали, тьмяніли й гинули у вічній темряві.

Крізь дрімоту він почув у лісі тріскіт. Потім знову. Чоловік сів. Багаття змаліло до розсипу вогників серед вуглин. Прислухався. Довгий сухий тріск, ніби ламають гілки. І ще раз. Поторсав хлопця. Прокидайся, сказав він. Треба йти.

Хлопець потер очі тильним боком долоні, проганяючи залишки сну. Що це? запитав він. Що це, тату?

Ходімо. Час рушати.

Що це?

Дерева. Дерева падають.

Хлопець сів і різко роззирнувся.

Все гаразд, сказав чоловік. Давай. Треба поспішати.

Він згріб їхню постелю, склав і загорнув у брезент. Глянув угору. В очі потрапив сніг. Від багаття лишилося хіба кілька вуглин, які не давали світла, дрова майже закінчилися, а в темряві зусібіч падали дерева. Хлопець учепився за батька. Відійшли вбік, він спробував у темряві відшукати чисту місцину, але врешті вони поклали брезент просто на землю, сіли на нього, натягнули на себе ковдри, і він пригорнув хлопця. Довкруги бухали дерева, тонни снігу з їхніх крон гупали об землю, і від цього здригався весь ліс. Він обіймав хлопця, повторюючи, що все буде гаразд, що невдовзі це мине, і за деякий час так і сталося. Глухий звук цього божевілля пролунав уже вдалині. Потім повторився, самотній і далекий. І далі — тиша. Ось, сказав він. Гадаю, це все. Він вирив руками в снігу під поваленим деревом заглиблення і сховав замерзлі долоні в рукави. Вони затягнули туди постіль та брезент і невдовзі, попри лютий холод, заснули.

* * *