Доторк

— Коли я поправляв струну жалюзі. Мабуть, торкнувся штори, коли піднімався драбиною. — Барні бачив, що Карен от-от розплачеться, і від цього почав злитися. — Що ти хочеш, щоб я зробив? Мені шкода. Я нічого не знав і ніяк не міг це контролювати. Я взагалі ніяк не пов’язаний з тим дурним інцидентом. Це могло статися з будь-ким, як повінь, чи торнадо, чи землетрус. Це, мабуть, відбувається з тисячами людей просто зараз — можливо, на початку не так зле, але немає ніякої, нахер, різниці, бо воно накопичується в кістках, на сраному радіоактивному депозиті, і тримається все життя. Тому просто тішся, що нема складного відсотка.

— І коли ті інші штуки почнуть з нами відбуватися, компанія ще нам допомагатиме чи ці десять тисяч доларів мають усе владнати?

Барні витріщився на неї, тоді на копію облікової відомості, яку їм залишив Вейкрофт.

— Я про це не подумав. Знаєш, ти маєш рацію. Зважаючи на те, що, найпевніше, з нами станеться, ті десять тисяч доларів особливо не роблять погоди. Думаю, нам варто поговорити з адвокатом.

— Жаль, що тата тут нема. Ми б могли попросити його…

— Твого батька? Він би був у збіса важкому становищі, якби довелося давати нам поради про те, як засудити найбільшого клієнта його фірми.

— Хто взагалі щось говорить про суд?

— Я. Треба було подумати про це раніше. Не дивно, що вони такі щедрі з виплатами за наші матеріальні цінності й теперішні медичні рахунки. Але бачиш, ніхто нічого не каже про майбутнє. Звісно, за очевидні фізичні збитки, спричинені інцидентом і знезараженням, вони заплатять, але звідки нам знати, чи візьмуть вони на себе відповідальність за те, що може статися з нами за рік, чи п’ять, чи десять унаслідок тієї аварії. Мені здається, якщо ми не подамо на них у суд, не притягнемо до відповідальності тепер, то нічого не отримаємо тоді, коли це буде найбільше потрібно. Нам знадобиться адвокат, який не має зв’язків з «Нешнал моторз»; думаю, я знаю одного.

Барні кинувся до телефона, але спантеличився, коли побачив, що апарат зник. На його місці був жовтий ярлик, який повідомляв, що телефонна компанія повідомлена про те, що мусить замінити телефон і відправити чек «Нешнал моторз».

— Зараза, — прошепотів Барні.

— Я бачила, що телефон у спальні не забрали. Можеш, напевно, подзвонити звідти. Цей же просто додатковий. Кому дзвонитимеш?

— Одному знайомому з університету. Ед Маршак, розумний молодий адвокат, якому, думаю, можна довіряти, він не боятиметься йти проти «Нешнал моторз». Що більше про це думаю, то більше впевнений, що ми мусимо піти в суд тепер, щоб захистити себе в майбутньому.

***

Через дві ночі Барні зірвався з ліжка й побіг блювати у ванну. Карен симптоми вдарили сильніше до середини тижня. Головні болі, слабкість і нудота. Барні, здавалося, кращає після перших чотирьох днів, а їй, навпаки, гіршало. Були й інші розбіжності. На відміну від Барні, в неї більше не було опіків. Поки він мучився від безсоння, вона весь час хотіла спати, не витримувала запаху кави й сигарет, інколи ловила себе на тому, що клює носом над чашкою чаю чи кави або дрімає перед телевізором. Карен не давали спокою нічні жахіття, наче вона вагітна, і це були симптоми, через які проходить більшість жінок при надії, періодична юнацька фантазія, яку вона розігрувала з маленькою подушкою під нічною сорочкою, уявляла, як батьки прийдуть і будуть шоковані, коли побачать її такою.

Її розривало між зневагою до Барні й спочуттям. Але кого ще їй звинувачувати? Не науку ж чи прогрес. Не «Нешнал моторз». Хоча Барні з Едом Маршаком готувалися з ними судитися, компанія надто безлика, щоб її звинувачувати. Постійно, коли Карен пригадувала, що то Барні приніс цю заразу в їхній будинок і на її тіло, вона ненавиділа його за це.

Це постійно нервувало Карен. До інциденту вони сварилися й гризлися, як і інші пари, але тепер, коли на сварки більше не було енергії, залишалося тільки ридати, кидатися речами й блювати. Невже вона завжди була такою слабкою ганчір’яною лялькою, що смикається від кожної зміни настрою й спить увесь час, коли не хоче стикатися з тим, що відбувається всередині й навколо неї? Карен невиразно пригадала, що, коли була маленькою дівчинкою, батьки привели її до лікаря, бо вона надто багато спала.

Дні минали похмуро й одноманітно. Із самого ранку очікуючи ночі, Карен ніби бачила перед собою безкінечний пляж білого піску аж до моря; кожен крок, що наближав до ночі, був важким і виснажливим, в очі потрапляв пісок. Проте як тільки починала вирувати ніч і вона могла озирнутися, пляж виявлявся тонкою стрічкою білого — кілька футів, не більше, і вона могла просто простягнути руку назад і торкнутися світанку. День тривав півдесятка кроків, а між ранком і морем не було нічого.