Доторк

«Але це терміново. У мене конфіденційна інформація. Це все підстроїли агенти комуністів, які за мною стежать уже понад рік».

Якась домогосподарка хотіла знати, чи безпечно торкатися пилу на підвіконні. Якийсь відпочивальник хотів знати, чи забруднені також і озера. Собака якоїсь леді почав дивно поводитися. Він міг підхопити цю радіацію від інших собак? Один фермер запитав, чи це від радіації така незрозуміла погода.

Десятки дзвінків від людей з сусідніх міст, що перевіряли ймовірність «радіоактивних випадів». (Один чоловік телефонував зі свого протибомбового сховку, де заховався з дружиною, тещею й чотирма дітьми і який охороняв з рушницею. Хотів дізнатися, чи оголосять, коли безпечно буде вийти на вулицю.)

Усі, хто мали знайомих, які працювали у відділах досліджень чи моделювання, або знали Старків і бачили прибуття й від’їзд вантажівок «Трейсер контрол», тепер вважали своїм обов’язком зателефонувати до них додому й повідомити, як їм шкода було почути, що сталося. І як у вас справи? І що, ви думаєте, буде далі? І чи можуть вони чимсь допомогти? І — а, так — ще одна річ. Це дурниця, звісно, але ми були у вашому домі два місяці тому — пам’ятаєте? Чи є ймовірність, що?.. Розумієте, у нас діти вдома, ми не можемо не перейматися… ну, ви розумієте, звісно…

Так, безумовно. І єдиним варіантом дій було зв’язатися з відділом охорони здоров’я чи з «Трейсер контрол» та обстежитися. Більшу частину радіоактивності вже відчистили, і Комісія з питань ядерної енергетики повідомила, що, найпевніше, ті люди, у яких зараження ще не відстежили, дістали зовсім незначну дозу. А мер уже виступив із заявою, попросивши жителів зберігати спокій, ігнорувати непідтверджені судження від непоінформованих людей, і не дозволяти чуткам сіяти паніку. Тож найкращим варіантом було обстеження. Лише швидка перевірка. Так, безболісна. Ні, вона безплатна.

«Трейсер контрол» відкрила півдесятка станцій обстеження в Елджині й відправляла всіх, хто телефонував стосовно перевірки, на наступний день. Черги починали вишиковуватися ще вночі. До шостої ранку вони обвивали квартал і тягнулися на ще кілька кварталів. На Мейн-стрит утворився затор, і автомобілі перенаправляли на Нешнал-моторз-сквер. Людям роздавали листівки, в яких цитували постанову, що минулого дня ухвалила міська рада Детройта й у якій висловила довіру Комісії з питань ядерної енергетики, «Трейсер контрол» і «Нешнал моторз».

Попри запевнення чи, ймовірно, через них паніка не вщухала.

Літні приїжджі в котеджах на березі озера залишалися до перевірки, а тоді збирали речі та їхали геть. Виглядало так, ніби, дізнавшись, що вони «чисті», люди боялися контактувати з іншими.

Різко підскочили продажі доступних лічильників Ґайґера. (Хоча Бюро з покращення ділової практики Детройта попередило, що недобросовісні виробники постачають тисячі старих чи ненадійних лічильників за захмарними цінами, людям здавалося, що будь-що, що тріщить, краще, ніж нічого. Лічильник Ґайґера став талісманом.) Багатші мешканці Елджина обурилися через такий вид радіоактивності, який робив їхні сховища на випадок ядерної війни й процедури цивільної оборони даремними. Жодне ревіння сирен не могло попередити, що людина носить на одязі радіоактивний пил.

На Вінн-стрит, у середмісті, зчинилася бійка, після того як один чоловік зачепив іншого. Люди перестали потискати руки, на вулицях почали з’являтися лікарняні маски. Гнів міста був направлений насамперед на «Нешнал моторз», і щоранку в Центрі досліджень та розвитку виявляли якісь акти вандалізму: розбиті вікна, непристойності на стінах, сміття на під’їзних доріжках і в штучному озерці посеред території. Коли вандалізм набув уже серйозніших обертів, «Нешнал моторз» оголосила про тимчасове закриття Центру. Усі дослідження продовжаться в лабораторіях Гейзел-парку і в Східному державному університеті. Тож мешканці Елджина кинулися шукати нову ціль. Макс Праґер був недоступний, але деякі пригадали, що то Старки поширили зараження по місту й вони ще досі тут.

Одного вечора камінь розбив вікно у вітальні й пролетів за кілька сантиметрів від Карен. Уламок розбитого скла порізав Барні чоло. Він кинувся до дверей, але побачив лише автомобіль з вимкнутими фарами. Коли машина проїхала під ліхтарем, Барні розгледів, що як спереду, так і ззаду в ній сиділи чоловіки, але номер роздивитися не зміг.

— То не діти були! — крикнув він, захряскуючи двері. — Дорослі. — Гнів душив його. Хотілося когось схопити. Лютував так, що ладен був убити — і вбити не чисто, пістолетом чи ножем, а забити когось руками до болісної смерті. Він грюкнув кулаком по одвірку, спочатку однією рукою, тоді другою, а тоді нарешті завалився на диван.

Карен знайшла записку, що обгортала камінь.

— «Забирайтеся з Елджина, — прочитала вона, — або ми вас витуримо».

— Цього я й боявся, — прошепотів він. — Вони нас цькуватимуть, доки ми не підемо.