Доторк

Але робота не йшла легко: ніщо не виходило саме так, як він собі уявляв; щось у цій скульптурі було непіддатливе, як і у Венері; голови й ноги стали якимись дивними — і зрештою від безнадії він відклав усі ескізи й моделі, намагався відтворити в пам’яті самотнього чоловіка, що зупинив його на вулиці, та поєднати його з настроєм, який сам відчував, коли вперше почув поему.

Як завжди, на початку Барні почувався заглибленим у роботу — забував про час, про біль, про весь світ. Завжди, коли починав нову скульптуру, відчував це захоплення, що обіцяло поглинання, цілісність і напрямок у житті. Звісно, було чудово щось завершувати й знати, що воно добре, але також важливо починати щось, що тримає тебе довгий час, і відчувати, як гладенько йде робота. Тож із Мореплавцем він поки працював два тижні. А тоді почалося жахливе. Реалістична форма виявилася брехнею. Фігура стала вигнутою й вузлуватою, і щоразу, як він брався до Мореплавця, йому подобалося, лише коли його тіло викручене. І якимсь чином дивні форми виглядали гротескно у своїх муках. Часами вони були такі спотворені, що не було сенсу продовжувати. І хоча він знав, що обличчя й тіло правдиві, щось боролося всередині нього, силкувалося вийти те, чого він не міг ні зрозуміти, ні контролювати.

Одного дня йому здалося, що він влучно передав страждання на обличчі, але рука мимоволі змінила рот на вираз невимовної ненависті. Неправильно. Це вже був не стражденний Мореплавець, а просто брудний стариган, що ненавидить світ. Злякавшись, Барні схопив скальпель і побатував ним обличчя скульптури. Від цього його почало нудити, ноги стали ватяними, і якби він не схопився за спинку крісла, то впав би. Спираючись на стіну, він якось піднявся сходами й доклигав до вітальні, чим дуже налякав Карен.

Тремтячи, Барні опустився в крісло. Відчув раптову втрату сил. З нього висмикнули затичку — і вся енергія вилилася.

— Викликати лікаря?

— Усе буде гаразд. — Він уже таке переживав, однак завжди після відпочинку слабкість відступала й він міг працювати далі. Але так зле ще не було ніколи. Це так почуваються літні люди, коли наближається смерть? Ставало гірше. — Це мине, — наполягав він. — Не турбуйся. — Але лікарі вже розповіли про накопичення радіації в кістках і пояснили, що такого варто очікувати дедалі частіше.

Спочатку він намагався дізнатися якомога більше про вплив радіації, просиджував годинами в публічній бібліотеці Детройта й телефонував професорам в університети Мічигану. Інформація в книжках, які він розумів, нічого йому не давала, а решта були надто технічні: дослідження радіаційної біології, що базувалися на історіях хвороб людей, які постраждали від сильного опромінення, — жертвах значних вибухів, як в Японії, та інших, що загинули внаслідок аварій у центрах перевірки та розігнаних реакторах, — і дослідження жителів Маршаллових островів, які базувалися на перевірці радіоактивних випадів у 1954 році, чи людей, що працювали з реактором, який вибухнув в Айдаго-Фоллз. Жодне з цих досліджень не стосувалося ситуації, яку можна було б порівняти з його. Те, що сталося з ним і Карен, було ближче до незначних промислових аварій, — про які дуже мало інформації, — як випадок із двома дівчатами, що працювали на фабриках годинників і малювали циферблати радієвою фарбою, а згодом злягли із симптомами радіаційного зараження.

Він почав загадуватися, скільки людей, які працюють поблизу компаній, що використовують радіоактивні ізотопи, накопичують стільки опромінення, що пізніше хворіють на рак. І скільки звичних хвороб крові та кісток несвідомо спричинені радіоактивними слідами? Так мало пишуть про вплив аварій у промисловості, що в нього з’явилася думка про мовчазну змову між владою й промисловістю, щоб це все покривати.

3

Одного пізнього серпневого вечора Карен почула, як на доріжку під’їхала машина. Вона розсунула штори спальні й побачила, як якась жінка з валізою виходить з таксі. За мить задзвонив дзвінок. Карен швидко накинула халат і спустилася вниз, гукаючи Барні, що в них гості.

— Діти, напевно, — долинув його голос із підвалу. — Не відчиняй.

— Там якась жінка з валізою.

Він піднявся сходами й глянув на неї.

— Яка жінка?

— Не знаю.

Дзвінок залунав знову.

— Ну то запитай, чого вона хоче, і пошли її геть, — гукнув він. — Я тут намагаюся працювати.

— Мені страшно.

— О Господи. — Барні піднявся сходами й пройшов повз неї, щоб увімкнути світло на ґанку. — Хто там?

— Приймете стомлену мандрівницю? Це я, Майра.

— Майра! — скрикнув він. — Карен, це Майра! — Барні завовтузився із засувкою, непевно усвідомлюючи, як кров бухає в серці та грудях. Проте коли жінка увійшла, він глянув на неї з тривогою. Якби не голос, він би нізащо її не впізнав. — Карен! — покликав він, що було зайве, бо сестри вже кинулися одна до одної.