Доторк

— Зовсім ні. Ти ж моя сестра. Можеш вважати це своїм домом. Барні — розумний дорослий чоловік. Я не вирішую, як йому думати. Його світ — це його робота. Мій світ — готуватися до дитини. Якщо можеш допомогти йому, я не втручатимуся.

Без сумніву, в голосі Майри відразу ж зазвучало радісне хвилювання. Карен здавалося, що сестра весь вечір очей з Барні звести не може. Якою мірою вона може на нього вплинути? Враховуючи теперішній стан справ, неможливо передбачити, що станеться далі. «Що ж, не варто робити передчасних висновків, — подумала Карен, — нехай Майра спробує».

— Я, мабуть, уже піду спати, — сказала Карен. — Був важкий день.

***

Щось відбувалося. Те, як Карен усю вечерю постійно дивилася на Майру, те, як Майра дивилася на нього. Спочатку Барні запідозрив, що вони підготували якийсь план стосовно нього й дитини, але за вечерею цієї теми не торкалися, тож він подумав, що Карен попросила Майру вмовити його на щось. Але на що? Натяком слугувало те, що Карен пішла спати рано й залишила їх на самоті. Скоро він дізнається.

Майра зайшла у вітальню й сіла на дивані, підібгавши під себе ноги.

— Барні, ти покажеш мені якісь свої роботи? Коли?

— Поки що ні, — відповів він. — Я поки нічого не закінчив. Я вже давно нічого не закінчував.

— А чому так?

— Перестрибую з одного на інше. Експериментую. Але поки нічого не оживає. Мене більше нічого не задовольняє — усе не так, як колись.

— Але що поганого в тому, що я побачу якусь твою ще не закінчену роботу?

— Ні… Знаю, звучить дурнувато, але я не можу терпіти, коли люди бачать мої ще не готові роботи. Одна схвальна усмішка може увіковічнити щось, що я мав би змінити. А одна гримаса може загнати мене в депресію на кілька днів.

Її це розчарувало, і на мить йому захотілося повести її в студію. Майра трохи помовчала, тоді впилася в нього синьооким поглядом.

— Барні, у нас якось не було можливості нормально поговорити, відколи я повернулася. Що ти знаєш про те, як я жила, відколи виїхала звідси?

— Небагато. Знав, що ти не вийшла за нього заміж. Твоя мама казала, що ти трохи лежала в лікарні, а потім зв’язалася з якоюсь релігією.

— На твою думку, я змінилася?

— Так, певним чином.

— Я приїхала сюди не просто так, Барні. Тобі це не спадало на думку?

— Ти ж сказала, що приїхала допомогти.

— Але не тільки це. Тут справа серйозніша, — промовила Майра, обнімаючи коліна, ніби хотіла повністю згорнутися. — Барні, я ледь не померла в Сан-Франциско.

— Я не знав. Усі ці роки я думав, що ти займаєшся своїм активізмом. Організовуєш працівників-мігрантів чи проводиш антивоєнну пропаганду — щось таке.

— Так було на початку. Але все дуже швидко пішло намарне. Десь через рік Флойд мене покинув і повернувся до дружини. Я була вагітною наркоманкою, жила сама в дешевому готелі. Тієї ночі я померла.

Барні не очікував, що Майра так раптом почне виливати душу. Йому було незручно, але вона не вгавала, а її голос, переконливий, як ніколи, не дозволяв йому поворухнутися.

— Ніколи не забуду ту ніч, Барні. Падав дощ, я була сама. Тоді подумала про самогубство, як і ти, напевно, не раз думав з часу цього інциденту, та мене лякала думка, що я вб’ю також і ненароджену дитину. І в тій кімнаті, де тхнуло брудом, я прокинулася від нічного жахіття, не відаючи, що ж буде зі мною далі.

Куди мені було йти? А тоді почула. Спочатку відчула ніби чиюсь присутність поруч, ніби щось мене огортало, а тоді долинув той голос, ніби хтось мене кличе за дверима. Але нікого там не було. Тоді почула знову чистий і глибокий голос, який наче відлунював у порожніх коридорах. «Знайди Церкву, — промовляв він знову й знову, — знайди Церкву». Ну, і ти знаєш, якою я була людиною, Барні. Я розуміла, що це неможливо. Але це сталося знову вночі, а тоді наступної. П’ять разів. П’ять благословенних разів. Доки я не сказала собі: якщо нема іншого варіанта, мені варто прислухатися. Навіть якщо це все в моїй голові, можливо, той голос хоче мене врятувати.

Майра замовкла, віддихуючись, зашарілася, потрохи міняла образ, поки розповідала; не мінявся лише той напружений жар в її очах і витягнута рука, що ніби схоплювала думку й передавала її словами.

— І голос показав мені, якою я була дурною. Скажу тобі так: я гуляла вулицями середмістя Сан-Франциско тієї ночі під дощем і шукала церкву, про яку говорив голос. Більшість із них були зачинені, крім однієї, і тамтешній священик запитав, чи я прийшла сповідатися.

Я знала, що голос говорив не про це. І тоді усвідомила, що він казав знайти Церкву — якусь особливу церкву, де зрозуміють, як я страждаю, і піклуватимуться про мене тут і зараз. Я знепритомніла в цілодобовому кафе, куди зайшла випити кави. Пригадую, як якийсь моряк підсів біля мене й поклав руку мені на стегно, а далі пітьма. Коли отямилася через три місяці, то зрозуміла, що лежу в психіатричній лікарні. За ті місяці я втратила дитину й навіть не пам’ятаю цього.

— Чому ти нам не написала, не подзвонила? Ми б могли чимсь допомогти. — Барні чомусь почувався відповідальним.