Доторк

— Добре. Останнім часом я не надто терплячий з людьми, які думають, що знають відповіді, і пояснюють те, що сталося зі мною й Карен, надто спрощеними релігійними поняттями. Це ніби дивитися на занадто роздуту надувну фігуру на параді в День подяки. Так і хочеться її проколоти й подивитися, що там, усередині, крім гарячого повітря.

Майра розсміялася, а його роздратувало те, що, хоч би що він говорив, це її не дратувало. Вона така, блін, упевнена в собі, так усе в неї під контролем, що вона ігнорує його шпильки. Дуже відрізняється від Карен, яка завжди надто чутлива до найменшого натяку на гнів чи сарказм у його голосі. Майра може налаштувати звук чи відфільтрувати ворожість. Він жадав ударити її, але вона, найпевніше, просто всміхнулася б і взяла його за руку.

— Ходімо зі мною, подивишся на роботу брата Люка.

— Добре, — відповів Барні. — Ходімо.

У галереї він зупинився біля двох картин, підписаних «Люк П.». На першій був розколотий захід сонця, помаранчева червінь якого розливалася на краєвид унизу, ніби його було видно крізь кілька шарів води й повітря, саме сонце — розтрощене, тоді знову зліплене докупи, із зазубреними краями, ніби то була робота дитини, — заперечувало цілісний і зв’язний погляд на природу. Він знав, що художник має на увазі, а Майра, певно, побачила, що він намагався зробити щось схоже з «Жертвами».

Інша картина була автопортретом.

— Так брат Люк бачить себе до того, як приєднався до нас.

— А ти знаєш, яким він бачить себе тепер?

На мить Майра стиснула губи, стримуючись.

— Я маю на увазі, що він більше себе таким не малює. В останніх його роботах видно зміну.

— Ти пов’язуєш це з Братством?

— Так.

Разом з тим портрет зображав чоловіка, який би цілком природно вписався в його сцену. Та ж техніка розколотих поверхонь і тріснутих площин, якщо її застосувати на людському обличчі, виглядала жахливо. Рот був стулений, та все одно розколотий у трьох місцях, де лінії мали б перетинатися, від чого скидалося на те, що чоловік кричить зі стуленим ротом. Те ж з очима й неживою рукою — усе кричало.

— Так, я б з ним познайомився, — погодився Барні.

Повела Майра. Місія розташовувалася недалеко від галереї, в одному з районів Детройта, де маєтки дев’ятнадцятого століття стали глухими пансіонами, в яких разом уживалися десятки сімей. Забиті дошками вікна нагадували, що не так давно тут були протести. Коли вони вийшли з машини перед однією з тих будівель і побачили сміття та нечистоти на вулиці, людей, які сиділи на ґанках і витягувалися з вікон у цей надто теплий і нудотний вересневий вечір, Барні міг думати лише про те, які ж вони всі тут бідні, і чомусь він також частково в цьому винен. Він знав, що тутешні ненавидять його за гарний одяг і нову машину, міг зрозуміти, що вони мусять ненавидіти його, щоб не ненавидіти себе. Для них ненависть — це щось необхідне. Цю науку він саме засвоює. Ненавидіти він лише почав, і це вже нелегко, але тепер зрозумів, що так полегшується біль, як, наприклад, коли людина б’є собі по пальцях молотком, вона матюкається на цей інструмент і шпурляє його подалі. Дитина це розуміє, коли вдаряється пальцем, а тоді штовхає стільця чи коли кричить на землю, після того як подряпає коліно. Навіщо збільшувати тягар провини й самоосуду, звинувачуючи себе, якщо можна клясти небо? З пам’яті виринули слова з Книги Йова, які його батько завжди цитував польською, коли все йшло зле: «Я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі».

Але батько помилявся. Насправді потрібно не зрікатися себе, а обернути це зречення назовні. Знайти об’єкт ненависті. Хіба має значення, Бог чи людина принесла те нещастя, яке прокляло його плоть? Усе одно потрібно знайти шлях, як жити далі.

Місія була в старому маєтку з обдертої та потрісканої цегли, розписаному слоганами крейдою й знаками білою та червоною фарбами, що проголошували: «ІСУС РЯТУЄ» і чиюсь відповідь: «ЗА ДОДАТКОВУ ПЛАТУ». Важкі дубові двері були роздряпані тисячами ножових порізів і дірок, автором яких міг бути якийсь снайпер чи національна гвардія. Хтось вирізав слова «БОГ КАЛІЧИТЬ!» — і Барні відчув спорідненість із людьми, які все своє життя стикаються з муками, які він щойно недавно відкрив.

Майра нагадала йому, що краще зачинити вікна й замкнути машину. Вона натиснула дзвінок, за кілька секунд хтось відчинив двері. То був кремезний чоловік у сорочці, шкіру якого вкривали білі лускаті струпи.

— Сестро Майро, заходь-заходь. Ласкаво просимо в місію, містере Старк.

Його здивувало, що чоловік знає його, Барні відхилився, коли той широко прочинив їм двері.

— Будь ласка, проходьте, — наполіг чоловік м’яким, густим голосом. — Ми стільки про вас чули від сестри Майри. З нетерпінням чекали, коли ви навідаєтеся.

— Треба було його підготувати, — сказала вона, — але я боялася, якщо розкажу забагато, він не прийде. Барні, це брат Люк.