Доторк

— Хто зможе це якось назвати? Одні торкаються лише краю цієї реальності за допомогою наркотиків і психотичних видінь; містики проникали в неї через піст, медитацію й самопокарання. Як думаєш, чому ж іще святий Симеон Стовпник сидів стільки років на тому стовпі? Але завдавання болю самим собі не наш шлях. Ми не якесь збіговисько мазохістів. У цьому забагато своєкорисливості, а вона не дає прорватися до Іншого. Біль, який ми розділяємо, використовуємо як вихід з безсенсового страждання до розуміння болю як особливого виду благодаті. Розумієте, містере Старк, — продовжив він, підвищуючи голос, щоб показати, що підводить до закінчення, — будь-яка людина може витримати страждання, які мають певну мету: жінка під час пологів; чоловік, який бореться за ідею й потрапляє в тюрму, голодує, переживає побиття за свої погляди. Біль має багато личин, але якщо навчитися бачити його значення й мету, можна досягти рівнів, де можливо все.

Дорогою назад вони пройшли повз темношкіру жінку, що вражала своїм високим зростом. Вона повільно перетнула їхній шлях, майже пливучи, а в її напівзаплющених очах виднілися лише щілини більма.

— То сестра Вів’єн Ікс, — прошепотіла Майра. — Вона прийшла до нас після повстань шістдесят сьомого.

— Виглядає так, наче в трансі.

Брат Люк усміхнувся й похитав головою.

— Вона працює. Сестра Вів’єн раніше була поетесою. Тепер, після пожеж, стала творцем мрій. Вона нічого не записує на папері, не віддає нічого тлінному матеріалові. Її мистецтвом неможливо ділитися, вона відточує його в себе в голові. Можна сказати, що її форма мистецтва найчистіша з усіх.

— Але звідки ви знаєте, що вона взагалі щось робить? Можливо, нічого подібного насправді нема.

Брат Люк знизав плечима.

— Чи ж не те саме можна сказати про багатьох сьогоднішніх митців, чию роботу, припускаю, ви можете побачити й почути? Та й чи має це значення? Нас турбує не які матеріали, форми, рівні комунікації залучені. Вона стражденна творча особа. Вона ділиться з нами своїм болем, а не продуктом. Цього нам достатньо.

Брат Люк несподівано простягнув руку, цього разу Барні взяв її без вагань і подумав, що побачив слід усмішки на обличчі прокаженого.

Усю дорогу додому він не міг викинути ту усмішку з голови. Підозрював, що брат Люк вкрай упевнений, що отримав ще одного новонаверненого. Барні загадувався, чи був він проповідником відродження до того, як його нещастя змусило шукати Братство. Майра з благоговійним трепетом слухала більшу частину реплік брата Люка. І він розумів чому. І хоча прийшов готовий їх висміяти, мусив визнати, що його спокушала думка відкинути ізоляцію та самотнє страждання заради такої мети — кінцевої мети братерства в стражданні, яке Майра після всього, що пережила, відкрила для себе. Відчуття було сильне.

***

Коли вони повернулися, Карен уже була вдома.

— Вчилися купати дитину, — розповідала вона, — на гумовій ляльці. Там сьогодні було кілька чоловіків. Це щоб практикуватися. — Вона витягла велику гумову ляльку з пакета для покупок. — Дозволили взяти додому. Виглядає, як жива дитина, правда? Яких тільки ляльок тепер не нароблять. Торкнися. Схоже на справжню шкіру. Ти собі не уявляєш, як страшно купати ляльку, коли дійсно прикидаєшся, що то справжня дитина. Мама сказала, що якось у ванні впустила Майру, коли та була малою. Тепер каже, що, можливо, тому вона стала такою некерованою.

Карен іще трохи побалакала, жодного разу не запитавши, де були вони з Майрою, і не давши їм жодної можливості розповісти про це самим. Барні спало на думку, що вона знає, що між ними щось діється, але не хоче ні втручатися, ні знати ніяких деталей. А тоді побачив, як міцно вона пригортає гумову ляльку, наче боїться, що хтось її в неї забере. Вона нахилила її назад, одне око заплющилося. Інше продовжило витріщатися.

6

Барні був у гаражі, рився серед труб у пошуках арматури для нової скульптури, яку намітив собі в голові, коли на під’їзну доріжку виїхала машина. Вийшло двоє чоловіків, і з думкою, що то «Трейсер контрол», він підняв двері гаража. Та коли вони підійшли, Барні побачив в одного з них фотоапарат.

— Привіт. Ви містер Старк, правда? — запитав той, що без фотоапарата. — Мене звуть Тай Вестлейк, — із «Ньюзлайф», — а це Бен Поттер. Нас відправили зробити про вас сюжет, чотиристорінковий розворот з кольоровими фото.

Спочатку він остовпів, а тоді обміряв їх гарячим поглядом.

— Ні, дякую. Мене це не цікавить.

— Зазвичай наш редактор пише й організовує все заздалегідь, але ми щойно з лікарні. Усе відбувається дуже швидко, наші люди зв’яжуться з вами десь сьогодні. Нас прислали зробити кілька фото й отримати трохи деталей. Можемо запропонувати суму, вищу за будь-яку іншу, якщо дасте ексклюзив.

— Що «відбувається швидко», ви про що?

— Ви не чули? Сьогодні вранці помер Макс Праґер. Ми дізналися, що ви ще тут.

Новина ніби вибила з нього дух. Барні пригадав обличчя Макса, погляд, відведений від злості й суму. Яке він мав право дати тому чоловікові отак померти? Яке він мав право відмовити в прощенні?

Раптом він помітив, що другий чоловік фотографує.