Доторк

— Що ви робите? Не потрібен мені ніякий сюжет.

— Ну послухайте, містере Старк. Це вже ми вирішуємо. Громадськість має право знати всі факти, пов’язані з інцидентом. Мій редактор вважає, що за холодними фактами звітів Комісії з питань ядерної енергії ховається ще людська історія. Ми б хотіли дізнатися вашу думку. Яке це відчуття — бути зараженим? Як відреагувала ваша дружина? Як це змінило ваші життя? Як відреагували ваші сусіди, коли дізналися, що ви рознесли пил по всьому?..

— Геть звідси.

— Що?

— Я сказав: забирайтеся звідси, доки я не пустив у хід цю свинцеву трубу. І якщо не скажеш своєму партнерові припинити знімати, я розіб’ю фотоапарат.

— Ви не розумієте, містере Старк. Це «Ньюзлайф». Тут справа стосується великої суми грошей.

— Стерв’ятники ви. Лише й можете, що розкривати рани й брати кров, підвищувати собі тираж, а на людей вам глибоко плювати.

— Але світ має право знати правду.

— Світ має право піти в сраку. Що ви знаєте про правду? Візьміть свою правду, свої гроші й фотоапарати й забирайтеся звідси нафіг. Не буде вам ніякого сюжету.

— Це ви так думаєте, — сказав чоловік уже без задушевного тону, коли почав задкувати від загрозливої зброї Барні. — Я поговорив з деякими вашими сусідами. У нас удосталь матеріалу для сюжету, і нам не потрібен ваш дозвіл. Ви новина, і ви не можете не дозволити громаді нічого знати. Ми просто хотіли дати вам можливість висловити свій погляд.

Барні махнув трубою перед фотографом, намагаючись вибити йому фотоапарат з рук, але промахнувся й вдарив по боковому склі машини. Воно тріснуло. Чоловіки залізли в машину з іншого боку, а Барні вдарив знову, залишаючи вм’ятину на дверях. Машина рвонула назад, і, виїхавши на вулицю, репортер опустив вікно й закричав:

— Придурок ти скажений, я на тебе поліцію натравлю!

Барні швиргонув трубою. Вона відскочила від капота, водій натиснув на газ.

Він відчув піднесення. Отак випустити пару, не думаючи про наслідки, добре на нього впливало. Він почувався легко та безтурботно й вперше за довгий час узявся насвистувати.

***

Карен дивилася на нього з вікна, і це її злякало. Не те щоб вона очікувала, що Барні буде зразковим чоловіком чи хорошим громадянином, але чому він мусить налаштовувати всіх проти себе? Він повсюди сіє ненависть. Певним чином це краще, ніж коли він зганяв злість на ній (тепер він з нею ніжніший, хоча й досі опирається ідеї дитини), але бувають часи, коли від самого його погляду в неї кров у жилах холоне, коли вона по очах бачить, що він і їй, і дитині бажає смерті. Він хоче цілком відрізатися від світу. Свідомо взявся всіх ображати, бо хоче, щоб його залишили в спокої.

Але Карен не може дозволити йому ізолюватися від усіх. Не тепер. Коли в тебе є сім’я, тобі потрібні друзі, родичі, сусіди. Вона хоче, щоб люди забули про те жахіття й почали знову вважати їх нормальними. Потрібно думати про майбутнє.

Барні дедалі більше часу проводить у студії, живе в темряві, наче сліпа істота — в печері. Що він там тепер створює? Дивно усвідомлювати, що він досі працює руками, хоча й страждає від болю. Колись вона думала, що в нього найгарніші руки, які вона будь-коли бачила в чоловіка, ніжні, люблячі, з довгими пальцями, які дають життя податливій глині. Тепер вони натруджені, виснажені, з напнутими жилами під зап’ястками й досі облущеними від опіків пальцями.

Найбільше Карен лякав той дробовик. Вона може зрозуміти, як він почувається в оточенні ворожих сусідів. Йому й без того важко жити серед людей, які б його із задоволенням виселили геть (без сумніву, їм краще жилося б серед людей, які не знають про нещасний випадок), але, як сказав адвокат, отримати відшкодування збитків буде легше, якщо залишатимуться в Елджині, коли справа дійде до суду.

Несподівано їй зсудомило ногу, скрутило й витягнуло, ніби м’яз захотів вирватися з тіла. Вона скрикнула. Майра зараз у місії. Вона закричала знову, не в змозі ні стояти, ні сидіти, впала на ліжко й спробувала вхопитися за ногу обома руками.

Карен почула Барні, почула, як він врізається в кавовий столик у вітальні. Тоді побачила, що він стоїть у дверях із дробовиком у руках.

— Ні, Барні! Ні! У мене просто нога! Зсудомило ногу! Ой, зроби що-небудь.

Він відклав дробовик і сів біля неї на ліжку, розлютований тим, як вона налякала його своїми криками. Але злився не стільки на неї, скільки на самого себе за паніку. Масуючи їй ногу, він стиснув розпухлий м’яз на литці.

— Добре, заспокойся, спробуй розслабитися.

— Болить.

Барні обома руками масував литковий м’яз, гладив, розтирав, витягував плоть, доки та не обм’якла під його міцними пальцями.

— Боюся поворухнути. Господи, я вже думала, що це не припиниться. Воно тягнуло й тягнуло…

— Усе буде добре. Розслабся.

— Я знаю, що цим можна не перейматися. У книжці написано про судоми ніг. Але я не думала, що це такий неймовірний біль.

— Тепер як?

— Здається, нормально. Але боюся: якщо поворухну, то знову почнеться.

— Встань з ліжка. Походи трохи.

Карен підвелася, спочатку непевно, тоді спробувала ходити, з полегшенням відчуваючи, що м’яз уже не спазмує.