Драматичні твори

Прагнення письменника опанувати дух своєї неспокійної епохи найвищою мірою втілилося саме в драматичній поемі з далекого історичного минулого. Критика навіть була до певної міри приголомшена тим, якою суголосною актуальним запитам доби виявилася п’єса, присвячена подіям чотирьохсотлітньої давності. Проте для самого драматурга в цьому несподіванки, схоже, не крилося. Ще якось у листі до В. Василька з приводу «Алмазного жорна» він зазначав, що навіть такі популярні в той час на театральному кону твори, як «Яблуневий полон» І. Дніпровського, «Любов Ярова» К. Треньова, «97» М. Куліша, вже були фактично присвячені подіям хай і недалекого, але минулого. Тому не завжди сама тематична «злоба дня» є вирішальною для необхідності постановки п’єси і запорукою її успіху серед глядачів. «Суть,— зазначав драматург,— не в близькості хронологічній, а в тому, щоб п’єса зачеплювала у глядача ті струни, викликала ті емоції або спогади, які в ньому сьогодні особливо відчутні» ^,7. Цей лист свідчить про довготрива-лість роздумів Івана Кочерги над специфікою теми в драматичному творі, роздумів, я$і він, можна сказати, підсумував у вже згадуваній статті 1943 р. «Тема патріотизму і боротьби за свободу батьківщини в драматургії». Най-чутливіші струни людської душі зачепила сама драматична поема «Свіччине весілля», хоч нею І. Кочерга продовжував оспівувати ідеал краси, як робив це в «Пісні в келиху», «Феї гіркого мигдалю», «Алмазному жорні». Проте улюблена автором ідея тут духовно визріла, набула нових значень і щаЄливо поєдналася-з вдячним для його обдарування життєвим матеріалом.

Драматург виходив із історично достовірного факту про заборону литовськими князями світити світло в Києві наприкінці XV — на початку XVI ст. Понад півтора десятиліття боролися кияни за своє елементарне людське право. Цей матеріал виявився напрочуд продуктивним для мистецького світорозуміння Івана Кочерги. У фабулі, вибраній ним, поєдналося кілька важливих для драматурга моментів. Перш за все Іван Кочерга — художник міста, міське життя йому близьке й зрозуміле. Проте в «Свіччиному весіллі» ми бачимо не місто «взагалі», як у «Пісні в келиху», а українське місто і, до того ж, не умовно українське, як у «Феї гіркого мигдалю». Нарешті, Іван Кочерга дістав змогу ще раз втілити в художніх образах улюблений мотив потягу до краси, щастя, але в даному разі не просто пошук їх, як у вищеназваних п’єсах, і навіть не спроби виблагати їх у долі («Алмазне жорно»), а боротьба з гнобителями. Активність людини як у прагненні особистого щастя., так і в утвердженні права свого народу не вільний розвиток підкреслюється драматургом усією системою художніх засобів.

Зброяр Іван Свічка розуміє неминучість боротьби із завойовниками і тому переконує свою кохану дівчину Меланку в марності сподівань на милість завойовників:

Амінь, Меласю,— тільки що ж робить,

Коли добром ніхто не дасть нам світла Його здобути треба — не молить,

Бо без борні нікчемні всі молитви.

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

Серед київських ремісників загрозливо визріває протест проти сваволі воєвод та урядників, проти своїх замлячків-боягузців, захланних і ласих на кинутий воєводою шматок (як війт Шавула). Іван Свічка клянеться відновити права київського простого люду і лише по тому справити своє весілля з Меланкою. Юнак викрадає з двору литовського воєводи грамоту, в якій засвідчено привілеї Києва. У грандіозне народне свято перетворюється весілля, де всі двадцять ремісничих цехів міста вшановують відважного зброяра і його прекрасну наречену.

М’яким ліризмом, світлою радістю оповиті сцени народного гуляння, привітання молодих, виконання традиційних обрядів, які сягають ще язичницької свідомості. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор «вибудовує» тогочасний весільний ритуал, символічно поетизуючи його, а не відтворюючи в численних деталях, тобто не уповільнюючи ритму драматичної дії і не знімаючи її напруги.

Здавалося б, непосильний тягар падає на плечі красуні Меланки Так само, як Стеся з «Алмазного жорна», вона кидається рятувати свого коханого, якого заарештовують за опір владі. З неймовірними, надлюдськими труднощами в непогоду, сльоту проносить Меланка тремтливий вогник свічки по міських узвозах на крутих горах — адже за це їй обіцяно звільнення Івана. Проте, як і Стеся, Меланка гине. А з того беззахисного вогника, що його так ніжно оберігала дівчина, займається народне повстання, яке повинно змести владу заброд.