Драматичні твори

Зрештою, сюжет повертається так, що Марко зумів вирватися з пекла, а дівчина Маруся, що його покохала, виліковує його і викликає загін червоно-армійців, які й наводять лад на станції Плутанина. П’єса ця вкрай цікава й тим, як свої сталі естетичні уподобання та ідеї драматург одягає в цілком сучасні шати. Складна інтрига, фантастичні обставини дії, яскравість сатиричних фарб зумовили помітний успіх вистави у Харківському Червоно-заводському театрі (режисер В. Василько), але до самої п’єси рецензенти поставилися стримано, що боляче сприймав драматург. Шукаючи причину прохолодного сприйняття «Марка в пеклі», Іван Кочерга вирішує, що йому слід більше наблизитися до сучасності, і він робить рішучий, але явно невдалий крок до неї своїми «кооперативними» п’єсами, про слабкість яких і неорганічність їх для природи творчого обдарування драматурга вже йшла мова.

На жаль, поверхове прочитання п’єси тогочасною та й пізнішого часу критикою, неувага до твору театральних режисерів призвели до того, що ця драма-феєрія так і не мала гідної сценічної історії, незважаючи навіть на те, що композитор В. Кирейко в 1966 р. написав оперу «Марко в пеклі».

У кінці 20-х років, уже будучи автором багатьох п’єс, Іван Кочерга почувався, за його ж висловом, «диким драматургом». Він ніколи не бував ні в Харкові, тодішньому літературному й мистецькому центрі республіки, ні навіть на жодній з прем’єр вистав за своїми творами. Це, звичайно, надавало присмак гіркоти його літературній роботі. Лише зрідка у провінційному житті Житомира бували справді мистецькі свята. Особливо врожайним на них виявився 1929 р.— саме тоді гастролювали в місті Друга державна українська опера Правобережжя (липень — серпень), театр української музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень — листопад) та інші колективи і виконавці. Іван Кочерга різко активізує свою діяльність як театральний критик, не пропускаючи жодного більш-м^нш помітного спектаклю. Так, з 14 липня по 9 серпня 1929 р. він друкує в газеті «Робітник»

11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж він виступав за все попереднє десятиліття. І тут важить не лише кількість, а насамперед проникливість розуміння критиком театрального мистецтва і, зокрема, проблем української опери, що перебувала тоді в стадії професійного становлення. Досить порівняти ставлення до української культури колишнього молодого чернігівського театрального критика із роздумами Івана Кочерги кінця 20-х років, щоб зрозуміти, яка могутня творча й світоглядна еволюція відбулася в його свідомості. Особливо красномовними видаються його думки, викликані оперою «Тарас Бульба»: «Зневажливе ставлення «великодержавного» російського шовінізму до «малоруського» мистецтва призвело до того, що український театр правив за якогось «Петрушку», щоб розважати горілкою, ковбасою та гопаком російських глядачів, а справжньої краси Лисенкової опери не зрозумів навіть такий видатний музика, як Римський-Корсаков, що, як відомо, не відрізняв української музики від «малоросійських вареників» ¹².

Кінець 20-х років був переламним у творчості Івана Кочерги саме в тому плані, що він з ентузіазмом намагається осягти конкретну мову епохи, переплавивши в горнилі притаманного йому мистецького світовідчуття естетичні запити, потреби нового життя. Він не може і не вважає за потрібне відмовитися від романтизації, поетизації подій і нерідко подання їх у водевільному ключі. Так, у листі до В. Василька від 18 квітня 1929 р., розповідаючи про спонуки, якими керувався при створенні п’єси «Ліза чекає погоди...», Іван Кочерга писав: «Мій намір — дати своєрідну опоетизацію сучасних суперечностей. Якщо вже рівняти до чого-небудь мій намір, то більше всього я орієнтувався на «Нос» Гоголя, якого я вважаю за найгеніальніший для того часу гротеск» ¹³. Цей водевіль сповнений кумедних пригод, гумору, а то й дошкульної сатири (знову слід би згадати уроки О. Скріба). Однак на шкоду творові пішла явна еклектика зображальних засобів — романтичний серпанок над одними образами різко, а то й неприродно дисонував саркастичним інвективам на адресу інших.

Коштовною перлиною серед багатьох п’єс Івана Кочерги цього періоду стало «Свіччине весілля» (1930). Загалом не так просто пояснити феномен народження' цієї драматичної поеми. Адже справді, як пише Н. Кузякіна, в якому дивному оточенні вона постає: «Позаду і поруч — «кооперативні» п’єси і «Ліза...», в яких немає ні правди характерів, ні краси, де поглядові ні на чому відпочити, а душі нічим захопитись. Попереду — грубість «Ворога на сходах», безсила жорстокість вигадки «Коли сурми заграють», духовне сум’яття «Фаустіни». А в центрі як благодатна оаза — «Свіччине весілля» ^,6.