Драматичні твори

К р у ш е в с ь к а. Ні, ні, тільки не для вас. (Пряде очима.) Я ж кажу, на вас одна надія... (Бере його руку, зазирає в очі.) Я знаю, що ви це зробите для мене.

Кучерявий. Все. Все, що можу. Та в чім справа?

Крушевська (виймає хустку й прикладає до очей). Прийшли з фінвідділу й описали всю мебель... а головне, рояль, мій дорогий рояль, за якийсь там податковий прибуток чи прибутковий податок, я вже не знаю, якесь паскудство,— 300 карбованців. А сьогодні приїхали з підводами забирати рояль, я ледве випросила, щоб підождали хоч до першої години,— бігала по місту, ледве набрала сто карбованців,— що робити, й сама не знаю. Рояль, мій коханий Бехштейн. І ось я подумала про вас, ви ж така культурна людина...

Друга дама. І так любите музику.

Кучерявий. Але що ж я, розумієте... (Чеше потилицю.) Коли вже приїхали з підводами, то конешно... що ж тут поробиш, гм...

Крушевська (зовсім пригортається до нього). Такої послуги, такої допомоги я ніколи не забуду (спускаючи голос), за це моя дяка без міри, без краю. (Наближає своє лице до його і зазирає палко у вічі.) Чуєте... Без міри, без краю, без межі.

Кучерявий (рішуче). Ну, добре. Я позичу вам ці 200 карбованців.

Крушевська. Ах! Милий, любий Борисе Михайловичу.

Кучерявий. Тільки, розумієте, ці гроші у мене в ощадкасі, це ж тут насупротив, ми зараз з вами підемо, і я вам дам. (Підводиться.)

Крушевська і друга дама теж підводяться.

Крушевська (бере його обидві руки). Ходім Так пам’ятайте ж, без міри, без краю; без межі.

Всі троє хутко ідуть до дверей, із яких раптом виходить стурбований 3 а-н о з а. Дами проходять, останнім іде Кучерявий.

Заноза. Товаришу Кучерявий. Я знов до вас.

Кучерявий (гостро). Ти ж бачиш, що я виходжу і не маю часу.

Заноза (нервово). Товариш Кучерявий! Я не можу чекати далі — жінка слаба, дитина вмирає!

Кучерявий. Та чи ти з глузду з’їхав! Ти ж бачиш, я зайнятий. (Хутко виходить.)

Заноза (залишається один в кабінеті і грозить кулаком вслід Кучерявому). Та чи довго ж ти будеш знущатися з мене. Та невже ж тебе на то головою посаджено, щоб... (Зупиняється, озираючись навколо нетямущим поглядом.) А, стривай. Я тобі покажу, яка ти голова. (Біжить до плювальниці, знімає табличку з надписом «Плювальниця», що висить на стіні над нею і вішає цей надпис над столом Кучерявого, а надпис «Голова» вішає над плювальницею.)

Манюра (увіходить). Що ви тут робите, товариш Заноза? Знов прогнав вас Кучерявий. Недобра він людина... Слухайте... у вас, я чула, дитина хвора... і грошей немає,— ось візьміть, будь ласка, у мене три карбованці... мені зараз не потрібно, оддасте, коли будуть.

Заноза (хапає її руки). Спасибі, спасибі вам, Маию-рочко, ви добра дівчина, я ніколи цього не забуду. (Бере гроші й убігає.)

Манюра (стоїть якусь мить, а потім іде до дверей). Бідний Заноза...

Увіходить Скиба і, побачивши Мапюру, швидко підходить до неї, протягуючи їй обидві руки.

Скиба. Ось де ви, Манюрочко, а я вас шукаю по всій вашій установі. Чого це ви в кабінеті, та ще одна?

Манюра (радо вітає його). Це ви, Павло Степановичу? От не сподівалась. Та що з вами, чогось ви такий, неначе чим стурбований.

Скиба. Так, Манюрочко, не дивно, що й стурбований, бо, здається, сьогодні рішається моя доля — чи вперед до вільного світу, чи назад. (Не випускаючи її рук, озирається.) Чи не можна побалакати тут з вами хвилинку, де-небудь у куточку?

Манюра. Ну, то звичайно можна, сідайте ось тут.

Сідають на канапі праворуч.

Та що таке, ви мене зовсім розхвилювали?

Скиба. Ви знаєте, Манюрочко, що ось вже близько півроку, як я кинув село, де жив майже увесь мій вік, кинув для того, щоб шукати якогось нового життя, нового побуту, нової пролетарської культури, яка для мене не пусте слово, бо вірую в її всім моїм серцем. Де чекає мене це нове життя, я ще не знаю, але для нього я кинув село, кинув все, що було мені любим.

Манюра. Мабуть, і дівчину, яку кохали.