Драматичні твори

Галя (теж замішана). Я не знаю... хіба... хіба що вона не зрозуміла...

Увіходить дяк Фіялков, цього разу в цивільному вбранні, з кишені в нього стирчить величезний сувій паперу.

Фіялков (уклоняється). Наше шанування. З неділею вас, вельмишановний товариш Прищепа, добридень, Ганно Пилипівно. О, то у вас, я бачу, цілий бенкет, певно, з нагоди премії за вашу артіль. Аякже, чули, чули і ми з отцем Афона-сієм, а проте, я тепер сам по собі.

Галя. Що це ви, Захаріє Семеновичу, я й не бачила вас в цивільному?

Фіялков (причепурюючись). Оная довгополая спецодежда не відповідає зараз моїм, екхм, інтелігентним заняттям. А я до вас, вельмишановний Григоріє Івановичу... за порадою.

Прищепа. До мене? То в чім же я можу вам порадити?

Фіялков. Будучи відомий письменник, ви добре розумієте в поезії. Отже, не відмовте прочитати оці (витягає з кишені сувій паперу), оці скромні плоди моєї музи²⁴. Чекаю вашої поради й критики.

П р и щ е п а. Я й не знав, що ви поет, товаришу Фіялков.

Ф і я л к о в. Ще з отрочёських літ почуваю непереможний порив до творчості. Посилав до міста в газету, то не відповідають. Може б, ви допомогли надрукувати.

Пр и щ е п а. Не знаю вже, що вам і порадити. Залишіть, я прочитаю.

Фіялков. Дозвольте, я зараз прочитаю вам що-небудь, хоч коротеньке. (Розгортує довжелезну смугу паперу.) Ось, наприклад, «Жива церква, або Й нашим, і вашим».

Прищепа (переляканий). Ні, ні. Це дуже задовге, та й тема надто спеціальна.

З хати на рундук виходить Пшеничний і прислухається до розмови.

Фіялков. Ну, то хіба оце: «Нерозрішиме питання, або Чому в кооперації нема олії». (Одкашлюється й читає:)

Єгда мій розум сопарить Над суєтной землею,

То можу тзсе я зрозуміть Макітрою моєю.

Нема для розуму препон Ні спереду, ні ззаду,

На всі питання він дає Конкретную пораду.

Я розумію сонця путь І місяця -одміни,

Я знаю, в чім аборта суть І в чім дітей причина.

Я розумію телефон І знаю всі науки —

І як варити самогон,

І як кроїти брюки.

Я розумію, як ліхтар Електрикою світить,

Я можу навіть циркуляр Із міста зрозуміти.

Але хай бог мене кара,

Коли я розумію,

Чому у нас в кооперації нема олії.

Галя (сміється). Ну й Захарій Семенович! То ви справжній поет.

Пшеничний (регоче на рундуку). Ах ти капосний книш! Придумав же, одставна книшохапія! Да як ти смів зі своїм позбавленим виборчих прав носом²⁵ критику на кооперацію наводити. Може, тобі й Радянська влада не до вподоби? (Сходить у садок.) Драстуйте, Галю, драстуйте, Григорію Івановичу. Ну! Ах ти, одставна алілуя!

Ф і я л к о в (засунувши руку за жилетку, поважно). Одстаньте, Євстахіє Амосовичу, ви, може, й добрий хвершал, але в поезії не тямите, а щодо моїх громадських прав, то як поет, або, як тепер кажуть, сількор, я перебуваю навіть під особливою, гм, увагою Радянської влади. Бо (підіймає пальця), бо поетичний талан єсть вищий над усяких прерогатив.

П ш е н и ч н и й. Це все дуже добре, але що це ти тут наплів про мене Мокрині Іванівні? Як Вознюченка до неї сватав? Пробачте Григорію Івановичу. (Наступає на Фіялкова.) Думаєш, я не знаю!

Ф і ял ко в. Я? Що це ви, бог з вами, Євстахію Амосовичу. (Ховається за Галю.)

Пшеничний (наступає). А, тепер злякався! Так я, по-твоєму, касторка, спринцовка, куроцап, тільки гроші в селян видурюю? Так ось яка твоя дяка, довгопола книшоха-пія, бувший дурман, одставна релігія! Ти думаєш, що ти поли обрізав, то й громадянином зробився. А ти забув, як я тебе од грішної хвороби лікував, та про твої паскудні пригоди мовчав.

Фіялков (в жахові). Ради бога, Євстахію Амосовичу, замовчіть. При дєвиці женського пола!!

Пшеничний. А тепер замовчіть! Зараз же піду розкажу отцю Афонасію і твоїй жінці, від якої хвороби я тебе лікував та скільки на твою священну особу протарголу та копайського бальзаму²⁷ занапастив. Знатимеш тоді, яка я спринцовка, без якої б ти пропав як собака.

Фіялков. Пробачте, змилуйтесь, Євстахію Амосовичу, як каже писаніє премудрості сина Сирахова²⁸. (Тікає в хату.)

Пшеничний. А тепер змилуйтесь! Я тобі покажу, як поперек мого шляху ніс свій совати. (Біжить за ним в хату.)

Прищепа (сміється). Ну, й кумедний же дяк — це йому, мабуть, за те попало, що Вознюченка до Мокрини сватав, адже ж фершал сам не від того, щоб до неї під’їхати. Ну, то як же, моя Галочко? (Бере її руки.) Моя чи не моя? (Дивиться їй у вічі)

Галя (опускає очі, тихо). Себе спитайте...