Драматичні твори

Мокрина. Швидше, швидше. Неси яблука, грушки, сливи. (Стусаненко тягне великий кош з садовиною, плямкаючи яблуко.) Я ж зараз. Щоб старший сировар Стусаненко та не впорався.

Мокрина. Якби ти знав, Юхиме... (Кладе йому обидві руки на плечі.) Якби ти знав, Юхиме, який це великий День для мене сьогодні.

Стусаненко (плямкаючи яблуко). Ну, то звісно ж. Премію одержали — це ж не кожного дня буває.

Мокрина. Та, і премію, і це теж. Але сьогодні ми мусимо ще щільніше об’єднати і нашу працю, і все наше майно, ти ж знаєш, сьогодні ми хочемо перейти на статут комуни, усуспільнити й землю, й худобу, навіть жити постановимо укупі, навесні й будувати почнемо.

Стусаненко. Та звісно ж! Давно пора.

Мокрина. Так, Юхиме, збудеться все, до чого я прагнула за всенький час мого життя. Але знаєш (зітхає), все ж гаки мені якось боляче... може, доведеться кинути й цю хату, й цей садок. І хоч багато натерпілась я тут лиха, але знаєш, якраз сьогодні мені всміхнулась тут одна велика радість і знов потягнуло до садочка, до власної хати. (Підіймає голову.) Але це тільки на мить. Будьмо ж веселі, щасливі, Юхиме.

Стусаненко. Вра! Вкупі працювали, вкупі й п’яні будемо. А проте (чеиіе потилицю), з тобою ж пива не звариш, ти ж і чарки не дозволиш випити за обідом. Ех!

Мокрина (сміється). Ні, ні, Юхиме, не будемо ганьбити нашого громадського свята. Та й навіщо ж вона, ота клята горілка? Хіба нема в нас нашого фрухтового вина? Хоч і не міцне, зате своє, артільне.

Стусан енко (чеше потилицю). Та вже ж що з тобою поробиш.

Мелася тягне, високо держачи, блюдо з печеним.

Стусане н ко (в захопленні). А пахне ж як, ріж мою душу вареником! (Засовує пальця в блюдо й обсмоктує.) А підлива яка!

Мелася. Геть, не смій пучок совати!

Мокрина. Ну, то принеси ж, Юхиме, барильце з вином та глечики, щоб налляти.

Стусаненко. Я миттю! (Плює на руки.) Щоб старший винокур Стусаненко (тягне барильце і становить біля столів на лаві), хоч і не варто воно того, оте вино... Ех.

Мокрина (розливає вино по гл'ечиках). Якби ти знав, Юхиме, як радіє моя душа, коли я бачу цю рясноту, цю гойність осени, цю щедрість землі, що годує всіх,, хто працює біля неї. Я б хотіла стояти отак увесь час і повними жменями роздавати все, що дає нам щедра земля... і цей хліб, такий запашний і золотистий, і рум’яні яблука, й соковите м’ясо. Чи може ж бути де краще, як у нас на селі, що годує всіх людей.

Стусаненко. Е, ні, не кажи цього, кумо. Без города й село нічого не варте, без міста й земля не розщедриться. Адже ж і отого трактора, що нам подарували, в городі на фабриці зроблено, та й інші машини. Багато б ми мали з нашої землі з отих дідівських клаптиків, якби не навчило нас місто, як і орати, і сіяти по-новому. А без машин і спільної праці не заведеш. Он в Любинецькій комуні — все машини. В нас торік вся городина посохла, а в них водокачка біля ставку аж 14 десятин поливає. Не вродило одне, вродить друге, на все в них порада є — городська культура навчила!

Мокрина (сміється). О, то й ти за культуру, Юхиме.

Стусаненко. Ну, аякже. Без культури й земля дура.

Мокрина (зітхає). Може, й правда...

Голос з хати: «Юхиме, Юхиме».

Стусаненко. Агов. Я зараз. (Убігає.)

Мокрина (сама). Невже ж насправді можливе таке щастя... Невже ж і на мене сонечко гляне... навіть і вірити страшно. (Іде до хати, але відступає вражена.)

З хати виходить Кучерявий. Він дуже перемінився. Худий, жовтий, борода неголена, замість колишньої пихи на обличчі вираз жовчної та хмурої підозріливості. Вдягнений неохайно, навіть убого, чоботи порозлазились.

Мокрина (вхопившись за серце). Ти! Ти!

Кучерявий (хмуро й зле всміхаючись). Не пізнала? Мабуть, не сподівалась? Де ж там. Де ж там про чоловіка згадати за такого веселого життя, он які бенкети влаштовуєш.

Мокрина. Чого... чого ти прийшов. Чого тобі треба від мене?

Кучерявий (не слухаючи). А може, це ти заміж зібралась? Весілля при живому чоловікові справляєш. А то, може, це ти мене таким бенкетом зустрічаєш?

Мокрина. Чого! Чого ти прийшов до мене?

Кучерявий. Як-то чого? Хіба ж я не властен до своєї хати вернутись? (Сходить в садок.)

Мокрина (схвильована). Тут немає твоєї хати, Борис, ти сам відштовхнув мою руку, коли я благала тебе не кидати мене, наші шляхи розійшлись назавжди, і не я в тому винна.

Кучерявий. Ось воно як... іди, мовляв, звідки прийшов, а мені й без тебе добре. Втішилась, заміж зібралась, молода дуже — нової любові забажала.