Драматичні твори

Пр и щ е п а (саджає її рядом з собою на лаву). О, як про мене, то моя, моя назавжди. Бо себе питаю майже з того часу, як побачив тебе, чи не тут моя доля. І бачу, що тут, біля тебе, моя люба дівчино... Тут біля тебе збудеться все, про що я мріяв так давно, до чого весь час поривало мою душу: творчість, вільна праця коло землі і люба дівчина, подруга й співробітниця на все життя.

Галя. І ти (замішана) ... і ви не боїтесь залишитись тут, біля мене... на селі?

Прищепа. Чого ж мені боятись? Хіба свого щастя. Та чи є ж де краща доля! Удень я працюватиму в полі, в садку, в конторі, через місяць або два я дістану у видавництві гроші й сплачу свій пай до комуни, а увечері писатиму або читатимемо що-небудь з тобою. І ось не мине й двох років, як ми утворимо навколо себе таке ясне і тепле огнище культури, праці, нового побуту, бо це і є справжня культура, і кращої за неї годі шукати в цілому світі. Правда, моя Галочко?

Галя (зітхає йхитає з сумнівом головою). Ні, не правда, не так...

Пр и щеп а (вражений, відхиляється від неї). Як не правда! То значить, ти... не любиш мене?

Галя мовчки закидує руки йому на шию, цілує і ховає обличчя на його

грудях.

Прищепа (здивований). От тобі й маєш. В чому ж тоді діло? (Бере її за плечі й дивиться у вічі.) В чому ж тоді справа?

Галя. Хіба ти не бачиш сам, що я люблю тебе, люблю вже давно. Але ніколи, чуєш, ніколи я не піду за тебе тут, на селі! Ніколи. Досить з мене маминого прикладу, він навчив мене добре.

Пр и щеп а (вражений). Але чому, чому?

Галя (палко). Тому, що я хочу бути вартою тебе. Тому, що я не хочу загубити тебе через який-небудь рік. Тому, що я не хочу зав’язати тобі світ, щоб ти кляв і мене, і свою долю!

Прищепа. Та в чому ж причина. В чому?

Галя (загарливо). То хіба ж ти сам не казав, що не досить писати, що треба змагатись, боротись за кожний крок вперед по важкому шляху письменника. Добре ж ти обстоюватимеш свої права, сидячи тут на землі, не маючи, може, й години, щоб написати кому-небудь листа.

Прищепа (тре чоло, тихо). Навіщо ти розбиваєш так немилосердно всі мої мрії... всі мої мрії про щастя... (Похиляє голову на руки.)

Галя (підводиться І кладе йому руку на плече). Ні, не розбити твоє щастя я хочу, а устроїти його. Який туман застила твої очі? Хіба ж я, бідна, дурна неосвічена дівчина, мушу показувати тобі твій шлях? Чи не лежить же він перед тобою — широкий, певний, ясний? Невже ж ти не розумієш сам, що тобі треба пориватись в широкі світи, а не сидіти тут коло мене та мріяти про затишну хатку?

Прищепа (збентежений). Ну, то що ж робити, що...

Галя. Зараз же, може, ще й сьогодні після обіду їдь до Києва. Згоджуйся, бери працю, а за три дні і я приїду до тебе. Тоді і одружимось. А інакше й дивитись на тебе не хочу.

Пр и щ е п а. І це твоє останнє слово?

Галя. Останнє слово.

Пр и щеп а (рішуче). Ну, то так воно й буде. (Бере її руки.) Ти моя доля, і за твоїм проводом — до праці, до щастя, у широкі світи!

Галя. У широкі світи! А тепер іди — мені ще багато роботи, адже ж мама й то одна порається.

Мокрина виходить з хати причепурена і вже зовсім готова, щоб приймати гостей. Хвилювання й урочистість наступного приймання надають їй багато краси й навіть величності, вона вся опанована передчуттям близького щастя. Вся вона, як золота осінь,— уособлення рясноти й задоволення праці. За нею якась молодиця з членів артілі несе стос тарілок.

Мокрина. Галю, ти тут? Ми вже майже скінчили з Меласею, спасибі, прийшла допомогти. Ось тільки стола влаштувати. Іди допоможи бабусі біля печі.

Галя. Зараз, мамо, зараз. (Убігає до хати.)

Прищепа іде за нею.

Мокрина (весело, бадьоро). Швидше, Меласю, швидше — вже час. (Розстановлюють удвох тарілки.) Станови трохи просторніше, ось так. Тепер давай ложки. Неси хліб, огірки, помідори, таранку, оселедця.

Обидві бігають весь час з тарілками й півмисками з усякою стравою.

М о к р и н а. Це що? Огірки? Треба ще накришити цибулі, скажи Галі, щоб накришила. Та й хліба більш нарізала, цього ж мало.

Пораються, ладнають.

Стусаненко (теж тягне якісь півмиски, з повним ротом). Ковбаса. Я таки вже покуштував з піваршина. Ну й добряча, ріж мою душу вареником. (Бігає до хати й назад.)

Мокрина. Станови тут. Та спитай, чи не час виймати з печі м’ясо.

Стусаненко (знов тягне велику миску). Баклажани, смажені з помідорами. (Засовує пальця в миску і обсмоктує.) Ну й смачні ж, бодай їх,— і як це ти тільки вмієш. А перець так аж в роті горить, ріж мою душу вареником.