Драматичні твори

Мокрина (ніжно, але спокійно цілує його в чоло). Так, благословляю... хай бог пощастить тобі. Але залишіть мене поки саму... я... мені так тяжко...

Прищепа. Заспокойся, мій друже, відпочинь, скоро вже наші поприходять. Я піду там зустріну... в хаті...

Галя (бере і цілує руки Мокрини). Ти ж сама не могла б вибрати мені кращого чоловіка. Хіба ж ми перестанемо любити тебе... Ми будемо писати, приїжджати до вас... і ти будеш завітати частенько до нас до Києва, це ж зовсім близенько, одна ніч — і Київ.

Мокрина (знов починає плакати). Ну, то чому, чому ж ви не могли залишитись тут біля мене? (Перестає плакати, загарливо.) Це все ти, це ти забажала цього! Я ж сама чула, як він волів залишитись тут, як казав, що йому добре в нас, що тільки в нас він знайшов здоров’я, щастя, що ніколи за весь час свого життя не почував він стільки сили та бажання писати. (Підводиться.) Це ти, ти, невдячна дитина, ти навчила його, ти забажала, як той Борис, веселого життя, ти збила його з певного шляху, який він сам, він сам вважає за кращий. (Падає обурена на лаву.)

Галя (сідає біля неї, ніжно й переконливо). Невже ж ви не розумієте, мамо, що вже через який-небудь рік він почав би тяжитися таким життям та рватись, мов птиця, на волю. Такі люди, мамочко, можуть припасти-, пригорнутись на час до землі, щоб набратись від неї свіжих сил,— але тільки на час. Потім їх знов непереможно пориває в широкі світи, й не нашим жіночим слабим рукам затримати їх, мамочко. І коли така ось, як я, бідна сільська дівчина захоче затримати біля себе культурну людину, вона мусить піднятись сама до його рівня та йти з ним руч-об-руч його шляхом.

Мокрина (прикро). За віщо ж, за віщо ж він дякував мені так щиро, невже ж тільки за наречену, що знайшов в моїй хаті?

Галя. Ні, мамо, не за це тільки, ми обидві були йому потрібні, ти зміцнила його сили, а я повертаю його міській культурі.

Мокрина. Так ось воно, значить, те золоте жниво мого життя, що я так чекала сьогодні...

Галя. Мамо, рідна мамо!

Мокрина (підводиться, перелігши себе). Ні, ні, нічого, нічого... (Озирається навколо.) Золоте жниво... (Рішуче.) Так. Це моє жниво, жниво моєї праці, й воно ніколи не зрадить. (Заспокоїлась, цілує Галю.) Будь щаслива, доню. Все гаразд, все гаразд. Іди.

Галя йде в хату.

Стусаненко увіходить через садок, тягнучи величезний самовар (або бляшаний бак) і кричить ще здалека.

Стусаненко. Дивись, кумо, що я дістав, у Семена Пилиповича, в хаті-читальні³⁰ ! Цілий трахтор — ледве дѳпер, ріж мою душу вареником, горілки не даєш, то хоч чаюватимемо по обіді. Ф-фу — ледве допер. (Становить на землі.)

Мокрина (іде до нього, ніяково всміхаючись). Добре, Юхиме, добре... (Хитається.) Що це я... неначе справді впилася. (Хапається за стілець.)

Стусаненко (пильно придивляється до неї). Що це з тобою, кумо?

Мокрина. Нічого, нічого, Юхиме, втомилася я трохи. Та ще й випила — піднесли мені добрі люди повну-повнісі-ньку чару... хоч і не хтіла, а мусила випити. (Раптом, не втримавшись, похиляє голову на Стусаненкове плече І тихо плаче.)

Стусаненко (очманілий). От тобі й маєш! Кумо, кумо, моя голубонько. Чого це ти?

Мокрина (витирає очі). Ні, ні, Юхиме... нічого... це вже пройшло... це я так. То як це ти казав, Юхиме, без культури й земля дура?

Стусаненко (весело). Ну, аякже! Ти ж чула, як казав Трохим Трохимович — агроном, що треба не тільки брати та брати од землі, а давати і їй, повернути і землі чогось споживного, наприклад, селітри, або як це він казав, еге — азо-гу. Наука до всього доходить.

Мокрина. Так, Юхиме, так, правда. (Зітхає.) Але аорого мені коштувала ота наука...

Гомін у хаті.

Стусаненко. Га! То вже поприходили. Га-га-га! Сюди, товариші. Заходьте. Будете знати, за що старший комунар Юхим Стусаненко премію дістав.

З хати увіходять чоловік з двадцять селян і селя но к, всі радо вітають Мокрину. З ними При ще па й ‘Г а л я.

С е л я н и. З неділею! Добридень, добридень, тіточко! Оце добре, що в садку. Доброго здоров’я. Як вас бог милує, кумо. Добридень.

Привітання.

Старий селянин. Бачиш, кумо, трохи не всім селом до тебе приперли — сама винна, було не збирати нас усіх до гурту, а тепер вже хоч-не-хоч, а приймай.

Мокрина. Не я вас згуртувала, товариші, а життя. Самі бачите, що на таких клаптиках, як у нас з вами, поодиноким господарством не проживеш.

Старий селянин. Еге, бачили, а тільки ж ти нам справжню дорогу показала. Тепер-то всі бачимо, всі тепер до нашого колективу посунуть.

Селяни. Ну, аякже. Хіба ж можна рівняти. Тільки тепер і на ноги повставали!