Драматичні твори

і випила я вже сьогодні повну-повнісіньку чару, що налляла мені доля... Але не земля навчила мене, діду, а життя. Ще торік я думала так само, як і ти, що немає кращого розуму, як на землі, що ніхто так не порадить і не заспокоїть, як власна хата... І сьогодні я зрозуміла, що і власна хата, й земля нічого не варті без міста, бо повз кожної хати іде шлях до міста, в широкі світи, і як не зачиняти її двері, не сховаєшся од живого життя, що кипить і кличе за порогом. І земля нічого не варта без міста, бо й вона, моя рідна, не може все давати та давати, не маючи нічого взамін, і перестала б вона родити, якби місто не вертало їй сил. І село не проживе без міста, бо й для нас там палають горна і курять *високі димарі.

І тепер переконалася я, що немає більшого щастя, як праця... дружна, корисна праця, бо тільки вона ніколи не зрадить, тільки вона дає і радість, і спокій, але й цій праці в гурті навчило нас місто, бо неможлива спільна праця без машин, без міської науки.

А наука ця зветься культурою, ще торік це слово здавалося мені таким заклятим, ворожим... Але тепер я знаю, що воно таке, ця культура, і хоч нелегко дісталася мені ця наука, та не проживеш без неї, товариші.

Отже, до спільної праці, до культури, що кличе вперед нас усіх!

Рух. Клики. Вітання.

Завіса.

СВІЧЧИНЕ ВЕСІЛЛЯ

ПЕРЕДМОВА

Коли я випадково натрапив на мотив «заборони світла», мотив, що й послужив темою для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю і самобутню культуру.

У двох грамотах литовських князів (149.4 і 1506 рр.), що володіли тоді Києвом, є коротенька звістка про те, як київські воєводи заборонили, немовби з протипожежних міркувань, засвічувати світло «в домєх» київських городян і ремісників, стягаючи в разі непослуху чималі для того часу штрафи. Тяжка ця заборона тривала, очевидно, не менш як 15 років, бо в грамоті 1494 р. вона згадується як факт, що вже існував, і минуло ще' 12 років, як нарешті 1506 р. цю заборону остаточно скасував уже новий король Сигіз-мунд. Інших відомостей про історію «заказаного світла» я не знайшов. Грамота 1506 р., що «отложила» заборону світла, посилається на скаргу в цій справі киян. Проте і попередня грамота 1494 року каже про такі самі скарги, що не заважало воєводам ще 12 років тримати в темряві ремісничі «кінці» великого міста. Отже, не буде великим порушенням художньої правди, коли припустити, що, не бачачи пуття в дванадцятирічних скаргах великим князям, київські ремісники і городяни не витримали й активно запротестували проти знущання.

Хоч як там було в дійсності, але такий поетичний мотив, як заборона світла в цілому місті, дає дорогоцінну змогу змалювати стародавнє цехове ремісниче життя, показати це життя не статично, а в процесі боротьби з феодалами за міські привілеї і права.

Після запровадження в Києві Магдебурзького права ¹ цехове життя на початку XVI століття було в повному розквіті. Всі оті кравці, шевці, рибалки, теслярі, золотарі, бондарі, кушніри, ковалі, стрільці й багато інших, про життя яких у Києві згадують тогочасні джерела,— звісно, не могли залишатись байдужими глядачами насильства феодального панства з заказаним світлом, що від його заборони терпіли насамперед саме «нижчі», трудові верстви тодішнього суспільства.

З мотивом заборони світла, що його дає згаданий історичний епізод, я зв’язав відомий київський звичай «женити свічку» 1 вересня, що справлявся ще порівнюючи недавно — в 80—90-х роках минулого століття.

Я спробував відтворити коріння такого весілля в самій боротьбі за світло київських ремісників. Для цього я поставив у центрі поеми вигадану постать ремісника-зброяра Свічки, з весіллям якого і зв’язав перипетії драми і самої боротьби ремісників за світло.

Запровадження в драмі цього мотиву вимагало інсценізації стародавнього весільного ритуалу. Це утворювало небезпеку розгубити в сирому етнографізмі драматичне напруження поеми, і, щоб уникнути цього, я дозволив собі символічну поетизацію весільного ритуалу в рамці цехових мотивів, оскільки весілля відбувається на об’єднаних зборах усіх цехів.

Ось те, що я вважав за потрібне сказати щодо сюжету і зовнішньої побудови моєї драматичної поеми.

Тепер не зайвим буде обізнатись, бодай в загальних рисах, з топографією тогочасного (1506 р.) Києва, принаймні тих його місць, які є безпосередньою сценою цієї дії.

За тих часів Київ ледве почав оживати після жахливого руйнування, якого зазнав в 1482 році від кримського хана Менглі-Гірєя ², що «Кієв взя і огнем сожже». Нагірна частина міста — Старий город³ — була занедбана, зруйнована і не підіймалася з руїн аж до XVII століття. Все міське життя за часів нашої драми було зосереджене на Подолі, що звався тоді Подольє або Нижній город.