Драматичні твори

Леся. Добридень, тьотю. (Цілує її.) Добридень, дядечку. (Цілує його.) Добридень, Клавочко, Нюточко. (Цілується з дівчатами.)

Д а р’ я Іванівна. Ну, що, як там у Веркієвці? Усе гаразд? Як жито? Пшениця добра?

Леся. Дуже добра, тьотю, давно такої не було.

Дар’я Іванівна. А як наші корови? Багато масла привезла?

Нюточка. А яблук, оливок привезла? Таких, що я люблю. А меду?

Дар’я Іванівна. Та цить-бо, Нюточко. Ба, а гроші. Бачила Стоюка? Що ж він, бере Гомовщину, чи ні? А гроші? Пилипа бачила? Одержала з нього гроші за степ?

Леся. Одержала, тьотю. Ось вісімсот карбованців. (Виймає з торбинки гроші й дає Дар’ї Іванівні.)

Дар’я Іванівна. Як вісімсот!.. А ще триста.

Леся. Триста він казав привезе сам на Покрову ¹⁸.

Д а р’я Іванівна. От тобі й маєш. Та чому ж ти... Нюточка. Мамочко, мамуню. Ви ж тепер неодмінно замовте мені сукню... Чуєте, ви обіцяли, коли достанете гроші з Пилипа за степ... Чуєте, шовкову, блакитненьку, як у Марусі маршалкової. Чуєте?

Клавочка. Ще чого. В тебе й так три нові сукні за цей рік. Як робити, так і мені, я теж хочу блакитненьку.

Нюточка. Ти? Тобі блакитненьку? З твоїм носом, як у рарога.

Клавочка. Що? Що таке? Ах, ти дрянь, кирпа погана! Д а р’ я І в а н і в н а. Та цитьте-бо.

Дзюба між тим під час галасу підібрався до Дар’ї Іванівни і вже почав тягнути конфісковану табакерку.

Як вам не соромно? А вам чого? (Хапає Дзюбу за руку.) Ви ще не поїхали? Та що це за иєподоба така. Ті сваряться,

мов на базарі, а цей табакерку тягне. Геть усі! Сама знаю, кому що купити. Геть.

Дзюба. Та я тільки хотів... один тільки раз нюхнути. От причепа, прости господц.

Леся. Тьотю! Я теж хотіла вас попросити. Чи не можете ви мені дати з моїх грошей. Мені треба двісті карбованців.

Дар’я Іванівна. Ще новості! Як, двісті карбованців! Та що ви, з глузду з’їхали, чи що.

Леся (непохитно). Мені треба двісті карбованців. Ви повинні дати мені з моїх грошей.

Дар’я Іванівна (плеще руками по боках). Чи ви чуєте! З її грошей. Та навіщо тобі, скажи на милість, така сила грошей. Хіба ж ти не маєш у нас все, що тобі потрібно?

Леся. Те, що я маю, за те я працюю і в домі, і по господарству. А то мої гроші — прибуток з моєї батьківщини, над якою дядя опікуном.

Дзюба. Гм-гм...

Дар’я Іванівна (змішавшись). Так, це все добре, ніхто тобі не суперечить. Але де ж таки відразу таку силу грошей. Ну, навіщо, скажи, тобі ті гроші?

Леся. Мені... мені потрібно.

Д а р’ я І в а н і в н а. Та навіщо тобі потрібно?

Леся (нетерпляче). Але це вже інша річ... Мало на що потрібно... Мені... сукню треба...

Нюточка (сміється). Сукню їй треба. Слухайте її більше. Багато вона тямить у тих сукнях. Я знаю, навіщо їй гроші. Вона хоче викупити в Носівці жениха своєї Мокри-ни. Я чула, як вони розмовляли про це з Мокриною. Він кріпак, та ще його цей рік здають у рекрути. Ось на що їй ці гроші — хлопів викупати.

Дар’я Іванівна (сплескує руками). Цього ще недоставало! Та як тобі не соромно... Та хіба це дворянське діло — хлопів викупати... Багачка яка знайшлася. Та це ж ганьба на весь наш рід. Ти хоч і не княжеського роду, як мої дочки, але все ж таки дворянка. Мої дочки сукні зайвої не мають, а вона — хлопів викупати. Ганьба, неслава, хамство!

Леся. Годі, тьотю, доволі. Не хочете грошей дати — це ваше діло. Якби мені не було жалко дяді, я б не просила, а правила б мої гроші. Але хоч я й не княжеського роду, маю і я мій гонор і не хочу вводити в неславу, не ваше (з іронією) «княжеське», а дядине чесне ім’я, який через вас не може дати відчиту в своїм опікунстві. А тільки немає, тьотю, ганьби й неслави в тому, щоб дати волю та розв’язати світ живій людині. А ось живих, вільних людей у кріпацтві, в неволі держати та ще їхнім потом та сльозами безтурботне та розкішне життя улаштовувати — це, дійсно, ганьба й велика неправда...

Д а р’я І в а н і в н а. Та ви чуєте! Та ви чуєте, що вона каже! Та ти ж нас усіх загубиш такими словами. Бунтарка! Безбожниця! Гайдамака!

Цвіркун хутко входить з рундукових дверей і зараз же починає щебетати, цілуючи руки дамам.

Цвіркун. Де, хто гайдамака? Добридень, Дар’є Іванівно! Як ся маєте, Василю Петровичу? Це ви, мабуть, гайдамака. Ну як, пане Дзюбо? Як ся дзюбаєте? Медок та горілочку дзюбаєте? Дзюбніть лишень тютюнцю, добра табачка.

Дзюба з радістю набиває обидві ніздрі.

А ви, Нюточко, все цукерки дзюбаєте? Добридень, Клавочко, маю до вас цікаву річ. А ба, панно Лесе. Добридень, добридень, нарешті ви повернулися. Тут без вас у нас, у Ніжині, пішли такі чудеса, що й не присниться натщесерце. Маю найостаниіші новини про графа.

Дар’я Іванівна (чоловікові). А ви ще тут? Зараз же рушайте!

Дзюба. Зараз... я зараз... Ще тільки раз нюхну, на прощання... (Зі смаком набиває ніздрі й виходить.)

Д а р’ я Іванівна. Кажіть, кажіть мерщій, так він ще не поїхав?

Нюточка. Про графа, та ну ж бо, кажіть мерщій.