Драматичні твори

Дзюба. Та невже? Як же це ти зробиш, Лесечко?

Леся (відібравши від нього картку). Не треба й цієї дурацькой панкартки, я вам дам такого талісмана, що відчинить перед вами усі двері, неначе б ви самі були який-небудь граф. Тільки слухайте: ви повинні нестемнісінько робити те, чого я вас навчу, і нікому, чуєте, нікому про це не розказувати, бо все пропаде. Чуєте?

Дзюба. Та їй-богу ж, побий мене біг, не скажу. Все зроблю, моя зіронько.

Леся. Ну, й добре. (Підбігає до вікон і кличе.) Мокрино! Мокрино! Слухай, Мокрино, біжи хутко до комори та принеси мені зараз торбинку з гірким мигдалем, що я недавно купила... Тільки не з солодким, а з гірким... Мерщій. (Знову підходить до Дзюби.) А тепер... (Озирається.) Треба... треба яку-небудь... Ага, здається в мене є... (Виймає з кишені маленьку коробочку з картону.) Ось.

Мокрина (вбігає з торбинкою). Ось вам мигдаль, панночко.

Леся (бере торбинку). Спасибі. Іди.

Мокр и н а виходить.

Так. (Дістає з торбинки одну мигдалину й куштує.) Так, гіркий. Так ось, слухайте. Я покладу цей мигдаль у цю коробочку, бачите. (Робить це.) Нате її вам, а тепер їдьте мерщій до графа і передайте йому цю коробочку. Як тільки він її побачить, зараз же сам до вас вийде... Дивіться тільки — не загубіть.

Дзюба (здивований). Як же це так? Та ти не жартуєш, Лесю? Що ж це за така чарівна мигдаля? (Бере коробочку.)

Леся. Ну, так, чарівна, та й годі. Уявіть собі, що це казка, а ви ж знаєте, що в казці не можна розпитуватись, чому та як, а треба точнісінько робити, що звеліла яка-небудь фея. Потім я вам усе з’ясую, а зараз ходіть мерщій, бо спізнитесь.

Дзюба. Зараз, зараз. (Ховає коробочку.) Так, значить, як приїхати, то зараз і передати йому цю мигдалю?

Леся. Зараз же й передайте. Ну, ходімо мерщій.

Дзюба. От чудасія! Мигдаля, та ще й гірка. Чудасія, та й годі.

Виходять обоє.

Пауза.

Нюточказ яблуком в руці вбігає й, озирнувшись, ховається за канапу.

Нюточка (з-за канапи, одкусивши зі смаком яблуко). Здається, ідуть сюди зі своїм Цвіркуном. Ну, постривай, ра-роже носатий, будеш сміятися з моєї кирпи... Я тебе... (Ховається.)

Клавочка й Цвіркун входять.

Клавочка. Ну, що? Ну, як? Невже дістали? Та кажіть-бо, капосне цвіркунча!

Цвіркун (виймає з кишені й радісно розмахує аркушиком паперу). Ага! Ось! Ось де він, знаменитий «дівочий поцілунок». Маєте. Ось.

Клавочка хоче взяти рецепт, але Цвіркун, піднявши руку, ухиляється.

Вона бігає за ним по кімнаті.

Клавочка. Та ну ж бо, не дратуйтеся!.. Давайте!

Цвіркун. Еге, давайте, які ви розумні на голову. А умова? А дівочий поцілунок?

Клавочка. Так давайте ж попереду рецепта. Бач, яке ласе цвіркунча; зараз і цілуватися. (Пробує одняти рецепта.) А, так... так... (Нарешті заганяє його на канапу й після боротьби віднімає рецепт, а потім цілує.) Ах ти, вередливе цвіркуня... (Розпалена боротьбою, цілує його вже сама.) Ах ти, ненаситне цвіркуня. (Цілує.) А будеш? (Цілує.) Будеш? (Цілує.) Будеш дратуватися? (Цілує.)

Нюточка (виглядає з-за канапи). Ну. Здорово. Нічого сказати. (Ховається.)

Цвіркун (зовсім задихнувся, притиснутий до спинки канапи). Ой... не можу... ой... Ну й палка ж дівчина.

Клавочка (відпускає нарешті його й поправляє волосся). Фу, безсоромне цвіркуни. Тільки й знає, що цілуватися. (Розгортає й читає рецепт.) «П’ять жовтків... кардамону... мушкатного цвету... і особно по охоті помішати... розбити в піну п’ять білків, півтора стакана солодкої сметани, морелів, рому...» Ну! І зовсім неважко зробити. Ну, нічого робити, доведеться-таки один раз поцілувати, якщо обіцяла. (Бере Цвіркуна за вуха й цілує в губи.) А тепер розкажіть-бо. (Ховає рецепта в свою торбинку.) Як же ви його дістали? Невже ж таки справді украли у пана Крякви?