Драматичні твори

Дубровський. Так. Пане возний, введіть хорунгового товариша Пшепюрковського. (До Скряги, який усміхається.) Здається, ти не дуже весела людина, Прокопе Скряго. Чого ж це ти всміхаєшся?

Увіходить пан П ш е п юр ковський з обв’язаною головою, сідає на місце для свідків — праворуч.

С к р я г а. Так, вельможний пане. Каже Шенчик, що нашу музику тут уже чули. Здається мені, що, наприклад, у пана коменданта (показує на Пшепюрковського) од моєї бандури ще й досі в голові гуде.

Пшепюрковський виявляє своє обурення.

Дубровський (усміхається хмуро). Боюсь я, добродію Скряго, що твоя голова скоро й рада буде густи, та не зможе.

Скряга. Що ж, пане, раз козі смерть.

Дубровський (перегортаючи справу). А відкіля в тебе срібне люстро, Прокопе Скряго?

Скряга мовчить.

Мовчиш? (Перегортає справу.) А з ким це ти наводив донських козаків на пана ⁴⁸ Спендовського — теж із троїстою музикою чи вже соло, без акомпанементу?

Скряга. Сам наводив, півтора лиха.

Дубровський. І сам теж бив і грабував?

Скряга. Та вже ж не дивився, коли панів били.

Дубровський. Я гадаю, панове, що нічого його допитувати про інші його ексцеси та злі вчинки. Пане Пшепюрковський!

Пшепюрковський наближається до столу.

Дубровський. В той день, як ви затримали цих музик, ви робили трус навколо, по хуторах?

Пшепюрковський. Так, ясновельможний пане, робив.

Д у б р о в с ь к и й. Чи не затримали ви яких-небудь спільників цих лотрів?

Пшепюрковський. Аякже, вельможний пане, навіть забили одного різуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамаків жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку і ворону — доб’єшся і до ясного сокола.

Дубровський. Ви плутаєте, пане товаришу,— той козак, що ви забили, проживає на тім боці. А чого це у вас голова зав’язана, пане?

Пшепюрковський. Це шляхетні рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбійниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля і Речі Посполитої.

Дубровський. І багато, крім вас, одержало рани?

Пшепюрковський. Ще сім, пане суддя,— два капрали, два шерегових і три жовніри.

Дубровський (нібито не знає). То якою ж зброєю заподіяно Канові ті рани?

Пшепюрковський (збентежений, з досадою). Адже Ж пан знає, що бандурою...

Дубровський. Не дуже ж шляхетні ті рани, коли один музика міг переколошкати бандурою двадцять польських жовнірів — цілу під’яздову команду. (Гнівно.) А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замість бандури...

Скряга (підіймає руку в захваті). О, якби, півтора лиха.

Пшепюрковський (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура... справжня сатана — тридцять струн, всі мідні.

Дубровський. І всі заграли на панській голові — добра, мабуть, була музика! Сідайте.

Пшепюрковський виходить весь червоний.

Дубровський. Нрокін Скряга, що маєш сказати в останньому слові?

С к р я г а. Не вмію я говорити, пане суддя, і шкода, що ніколи немає в мене того, що мені в той час потрібно, півтора лиха. Якби була в мене в корчмі шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспівав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засіяли Україну лядськими костями. Але не співати мені більше на цьому світі,— тільки не загине наша пісня — ще заспіває її вільний народ український.

Дубровський. Пане возний, одведіть злочинців і введіть Лук’яна Ілька.

Вартові виводять Скрягу і Шенчика в середні двері і зараз же вводять Ілька, що становиться на місці підсудних.

Дубровський. Лук’ян Ілько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобі панночка, яку ти нібито вирятував в Яблунцях під час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?

Ілько. Так, ясновельможний пане.

Дубровський. Значить, ти признаєшся, що був укупі з різунами, що грабували цей замок?

Ілько (помовчавши). Так, я був у цьому загоні музикою.

Дубровський (суворо). А ти знаєш, які великі кривди і шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тільки все пограбували і зруйнували — золото, перли і шати коштовні,— але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловіка забили і на смерть замордували, шляхетних жінок згвалтували. Важко ж повірити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.

Ілько. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотів убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришів тієї панночки.

Дубровський. І ти міг би пізнати цю панночку?

Ілько (палко). Я пізнав би її серед тисячі дівчат. Приведіть сюди тисячу красунь і поставте їх рядом, я підійду й одразу пізнаю ту, що дала мені наперсток тієї незабутньої ночі.

Дубровський. Це ще не доказ: ти міг її бачити там, коли хто-небудь інший рятував її від гайдамаків — шляхетний рицар, а не різун, як ти. Чи знаєш ти, як її ім’я?

Ілько. Так, знаю. Гельця. Але хто вона і якого роду — не знаю, та й не думав про це, коли ніс її, тремтячу й непритомну, при світлі пожежі серед руйнування й крику.