Драматичні твори

Дубровський. Пане возний, одведіть його поки в кордегардію.

Ілька виводять у середні двері.

Попросіть графиню Брагінську.

У залі напружена увага.

Возний іде в двері праворуч, і через хвилину входить графиня Брагінська, бліда й схвильована, але спокійна на вигляд. Вона зупиняється недалеко

від столу.

Дубровський. Графиня Брагінська, чи знайомий вам цей наперсток?

Брагінська (ще наближається до столу). Так, це мій наперсток.

Дубровський. Коли так, то розкажіть судові, кому ви його віддали.

Брагінська (починає розказувати спочатку тихо й нерішучо, а далі все більш переконливо і натхненно. Обстанова суду, урочистість моменту і загальна увага надають її словам виразності закінченої промови). Тієї жахливої ночі я сиділа одна в своїй кімнаті, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальці, бо перед тим я гаптувала кошулю... Зненацька страшенний гвалт залунав по замку і захитав його стіни... галас, тупіт, стрільба розлягалися з усіх боків. Мов безумна, вихопилася я з світлиці і побігла в парк... Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамаків схопили мене на руки і понесли в темряву ночі... (Не може продовжувати від хвилювання.) Даремно я билася в їхніх руках і кликала на порятунок. Звідусіль чула стогони і крики... і крізь гілля дерев червоніла висока заграва. І враз, коли я вже втратила надію і майже була непритомна, з’явився невідомий рицар. Одним могучим ударом уразив він лотрів і вихопив мене з їхніх р.ук. Обгорнувши своєю кереєю, одніс він мене в сусіднє село і залишив там у безпеці... І перше ніж зайнялася зоря, він зник так само несподівано, як і з’явився. І тільки, прощаючись, спитав моє ім’я на спомин. Три речі дала я тоді йому на спомин — цей наперсток, моє ім’я... і... (зупиняється, дуже тихо) і мій поцілунок, бо нічого більше не було в мене в той час. Але вся моя душа належить цьому рицареві з тієї пори,— і йому досить тільки прийти, щоб повести мене за собою, куди він схоче.

Довга пауза.

ѴТ

Дубровський. Графиня Брагінська, чи знає цей рицар, хто ви і якого роду?

Брагінська. Ні, тільки хрещене ім’я сказала я йому в той час.

Дубровський. Графиня Брагінська, чи припускаєте ви думку, щоб ваш збавитель міг оддати кому-небудь ваш наперсток?

Брагінська (палко). Ні. Мій рицар віддав би цей наперсток тільки разом із життям.

Дубровський. Графиня Брагінська, обмірковуйте ваші слова. Багато золотих мрій роїться в дівочому серці, але грубе й жорстоке життя, і не так, як у мріях, складаються його шляхи. Пам’ятайте, що ваші слова кидають смертну тінь на іншу людину.

Брагінська (гордо). Я знаю, що кажу.

Дубровський (суворо). Графиня Брагінська, чому ви такі певні, що тільки рицарем міг бути ваш збавитель? Темної ночі, смертельно злякана, майже непритомна, бачили ви цього чоловіка. Хіба не міг це бути один з гайдамаків? Знов нагадую вам — не змішуйте дівочих мрій з грубим, але правдивим життям.

Брагінська (обурена, гордо). Я не хочу навіть відповідати на цю образу.

Дубровський (усміхнувшись). Це ваше право. Пане возний, введіть злочинця.

V

Брагінська залишається стояти біля стола, трохи відступивши, поклавши руки на спинку крісла.

Знов відчиняються середні двері, увіходить Ілько. Брагінська скрикує і робить невільний рух до Ілька.

Ілько. Гельця!

На обличчі графині тяжка, болісна боротьба. Радість змінюється жахом, розчаруванням і нарешті огидою. Не витримавши, вона закриває лице

руками.

Дубровський. Графиня Брагінська, знаєте ви цього чоловіка?

Брагінська (ступає крок до Ілька, очі її широко розкриті, руки стискують серце. Вона шепче, мов непритомна). Хлоп... Гайдамака... (Голосно, рішуче.) Ні! Ні! Я не знаю цього чоловіка!

Вона стоїть скам’яніла, вхопившись за спинку крісла.

Дубровський (до Ілька). Лук’ян Ілько, чим віддячила тобі панночка, крім цього наперстка?

Ружинський (підводиться, обурений). Я протестую проти цього запитання! Це глум з шляхетної панни!

Дубровський (суворо). Граф Ружинський, ви не маєте тут ніякого голосу! Я примушу вас шанувати суд. Лук’ян Ілько, відповідай.

Ілько. Вона... вона.;. (Вагається.) Вона поцілувала мене.

Брагінська (відразу почервоніла, кричить істерично). Хлопа! Ні... Ні... Не його, не його, ні! (Падає в крісло і здригається від істеричних ридань.) Який глум... який сором, роздягли, намучили... перед всіма.

Ружинський підходить до неї, дає їй склянку води, заспокоює і щось шепче.