Драматичні твори

Полковник (подає аркуш і читає). Петербург, Нев-ський проспект, 13. Стягніть недоплату минулих років. Раджу генералові припинити продаж Куп’янської садиби. Чекаю повернення царської влади. Полковник Кулаков.

Зараз же ця телеграма з’являється вогненним транспарантом на чорній

дошці коло вікна.

Ворон - телеграфіст виходить з паличкою в лапі.

Ворон. Цієї телеграми не можна прийняти. Тут багато мертвих слів, що їх вже немає там, куди ви її надсилаєте. (Викреслює паличкою одне за одним слова, які гаснуть.) Петербург — немає. Невський — немає... немає... немає... минулих — немає, генералів — немає, садиб — немає, царя — немає. (Закреслює все, крім слів «13», років, «рад», «янської» і «влади» — після чого на екрані залишається — «13 років Радянської влади».

Полковник. Га! Я так і знав, що і в пеклі більшовицькі агенти. (Плює.) Добре ж, я подам скаргу самому Сатані. Де скаргова книга?

Екран гасне.

Одна з постатей. Посилка! Казали, що сьогодні буде посилка в життя.

Всі кидаються юрбою до правого віконця «Довідки».

Всі. Життя! Життя! Дайте життя!

Юнак. Батьку, пусти й мене... я попробую протовпитись до віконця.

Старий. Даремно, синку... даремно, нам з тобою немає місця в житті.

Марко (до нього). Чого ж ти сидиш тут, старий, на цій станції, відкіля немає шляхів? Чого ти не потрапив на поїзд? Хіба ти теж князь, хіба ви теж утекли з рідного краю?

Старий. Ні, чоловіче... ні... довіку я працював і ніколи нікуди не втікав від життя, але воно не прийняло ні мене, ні мого бідного сина... Один по одному відходили поїзди, що йдуть на станції праці, надії, життя.... але нас відштовхували інші, в кого були дужчі лікті; нарешті, ми потрапили в якийсь поїзд, але він привіз нас сюди, на цю прокляту станцію... і з того часу ми сидимо тут уже багато років... багато... і ось минув час і не вернеться вже надія... І немає гіршої муки, ніж знати, що змарновано час... що нічого не зробив я для мого бідного сина, який ніколи не пізнає, що таке молодість... що таке радість праці, радість життя... (Схиляє голову.)

Жінка з дитиною (на підлозі). Та майте ж жалість, прокляті! Вона ж вмирає! Ви чуєте, вона вмирає, вмирає моя дитина! (Ревно плаче.) Прокляті, прокляті душогуби.

З другого кутка: «Сатана! Де Сатана! Чому не пускають нас у пекло».

Г о л о с и. Де Сатана! Чи довго ж ми будемо мучитись на цій проклятій станції!

Другі голоси. Де надія? Чому зачинені двері...

Стогін, регіт з усіх кутків.

Марко (стоїть приголомшений, ухопившись за голову). Та що ж це за проклята станція. Та це гірше, ніж у нас на станціях під час евакуації.

Поет (підходить). Милуєтесь? Я теж... тут... колись я був поет, мріяв потрясти світ моїми піснями, але вони переладнали всі струни, і я не можу вже вловити будь-якої гармонії в цьому хаосі і мушу сидіти тут у цьому тупику, звідки немає нікуди дороги...

Марко. Та це справжнє пекло!

Поет. Ні, це ще не пекло, але це гірше, ніж пекло, це остання станція перед пеклом. Бачите залізну браму в тій безодні? (Показує.) Ото і є справжнє пекло. А тут тільки чекання, чекання без краю і без надії...

Спринцовка. Калавур! Я зовсім не хочу... у мене немає часу, у мене позачергова робота, а крім того, я оддав учора шити штани, пропаде матеріал, настояща діагональ!

Поет. Дурень, йолопе. Не так-то й легко попасти в пекло — тільки раз на рік відчиняються його двері, а пропускають туди тільки одну людину, та й ту складають попереду з кількох сотень подібних душ. Невже ж ти гадаєш, що кожний дурень, ось як ти, має окрему душу? Треба принаймні півтори сотні отаких, як ти, хвершалів, щоб утворити щось подібне на бліду тінь справжньої людини, та й ту перемацають попереду двадцять чортів та подивляться в двадцять каталогів, поки не побачать, чи є в цій душі бодай одна оригінальна власна рисочка, якої немає в інших душах. Це тобі не драматична поезія, куди можна пертись без жодної оригінальності, це ж таки пекло.

Марко. То чого ж тоді чекають всі ці тіні?

Поет. У тім-то й прокляття цієї станції, що на ній нудьгують між життям та пеклом, не маючи надії ні на те, ні на те. І немає гіршої муки, ніж згадувати минуле життя, та зрозуміти, як мало зробив... розуміти, що не зробив того, що міг зробити і що немає сили, щоб виправити твої помилки... І немає найдурніщого дурня, щоб не мучився гіркими спогадами про те, чого він не взяв од життя.

Спринцовка. Оце вірно! Давав мені торік Панаженко двадцять золотих п’ятьорок за велосипеда — не продав, а тепер прийшли солдати та забрали дурно. От дурень... Тьфу! Ні за собаку прогавив...

Марко. Ну, а ти? Чого ж ти тут? Ти ж поет. То коли ж і писати, як не тепер, коли життя зворухнулося з такою могутньою силою, коли воно прокинулося після столітнього сну. Адже ж поети тільки й мріяли про таку годину.