Драматичні твори

Прикметно, що Корнійчук використовує доброзичливий гумор, «ласкаву сатиру» (за словами А. Луначарського) до провідних героїв комедії — Час-ника та Галушки, який у нього не є негативним персонажем. А от Довгоносика як шахрая і одвертого паразита на народному тілі змальовує гостро сатиричними барвами, до кінця викриває нахабного, цинічного спекулянта й хапугу, що розвів «комерцію» при сприянні політично короткозорого Галушки. До речі, саме такою була й офіційна оцінка комерційних спроб колгоспів, які всіляко затискалися: де господарюють Галушки, де переважає «психологія споживацтва», обов’язково з’являється й Довгоносик, що «підточує коріння колгоспного ладу», «живить приватновласницькі інстинкти».

Добре знання народного побуту й тих змін, що відбулися у свідомості й житті колгоспників, юпомогло драматургу створити виразні, типові характери, мова кожного з персонажів комедії яскраво індивідуалізована, відбиває особливості вдачі героїв. Великої майстерності досягнув письменник і в побудові діалогу — динамічного, природного, активного чинника драматургічної дії. Самобутні національні характери Часника й Галушки увійшли в обіг радянських людей, стали називними типами, синонімами певних явищ життя. Успіх першої комедії Олександра Корнійчука був справді всенародний, вона ставилася в багатьох театрах Радянського Союзу та за його межами.

Пристрасно громадянська позиція письменника, що простежується по* слідовно у розглянутих вище творах, особливо переконливо виявилася у час найважчих випробувань, які випали на долю радянського народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Голова СП України бригадний комісар комуніст Корнійчук у цей час веде велику організаторську і пропагандистську роботу, виступає з публіцистичними статтями і промовами по радіо та на мітингах перед трудящими тилу і на фронті, перед воїнами діючої армії. Разом з Вандою Василев-ською — своєю дружиною і другом — він перебував на передових рубежах у складі політуправління Південно-Західного фронту, бере участь у випуску газети «За «Радянську Україну», що видавалася для населення тимчасово окупованої території. Та найвагомішою мистецькою і патріотичною акцією

Корнійчука стала його драма «Фронт», написана одним подихом в неймовірно складних умовах і скрутних політичних обставинах 1942 р.

Як учасник і свідок драматичних подій на фронті в перший період війни, він звичайно ж не міг задовольнитися створеною у вересні 1941 р. комедією «Партизаии в степах України», яка ще не враховувала і не відбивала справжніх складностей воєнних дій. Не вкладалися у комедійну форму тяжкі і суворі враження і визрілі болючі думи, які вимагали рішучої і відвертої розмови.

У п’єсі «Фронт», що стала визначним суспільним і художньо-мистецьким явищем, Корнійчук зумів правдиво відтворити глибокі процеси, що відбувалися на той час всередині армії і насамперед серед вищого командного складу. Тоді, коли наша армія зазнавала драматичних поразок, про які узвичаєно було говорити лише як про невдачі у зв’язку з несподіваним нападом ворога та його кількісною перевагою у техніці, письменник порушив ще й інше питання — про людей, від яких залежить доля війни.

Відверто і прямо драматург заговорив про найболючіше, звів дві полярні точки зору, дві протилежні позиції, втілені в образах Горлова та Огнева, що й визначило драматургічний конфлікт твору. Корнійчук не прагнув хронікально й документально описати події на Південно-Західному фронті, свідком яких він був. Вірний своїм ідейно-естетичним уподобанням, письменник обрав один, але найістотніший аспект: сучасна світова війна з її новим характером стратегічної й тактичної озброєності противника — й застарілі методи ведення воєнних дій окремими військовими керівниками нашої армії.

Зіткнення старого бойового генерала героя громадянської війни Горлова і молодого командарма Огнева відбивало реальні життєві суперечності часу, непримиренність різних професіональних і морально-етичних принципів. Письменник створив рельєфний, загострено сатиричний образ відсталої, закостенілої у сйоїй самовдоволеності і самовпевненості людини, яка, займаючи відповідальну керівну посаду, стала гальмом, шкодила справі.

У своїх безпосередніх діях — військовому керівництві — він демонструє виняткову некваліфікованість і" необізнаність, його «простота» — то не тільки форма, а й зміст, спосіб мислити й чинити не лише «просто», а й спрощено. І тоді хвалькуваті заяви командуючого, що він «не звик сидіти довго у кабінеті і ламати голову над картами», що війна — не академія, головне — шукай ворога, «дій без розмислювання»,— починають набирати аловісного, драматичного звучання. Адже в його руках — плани військових операцій, долі тисяч людей, солдатів і офіцерів,

Відповідно до невисокого рівня і невибагливих смаків командуючого, його оточують недалекі й неоперативні працівники, невігласи й підлабузники, такі, як начальник зв’язку фронту Хрипун, начальник розвідки Удівітель-ний, кореспондент Крикун, люди позбавлені ініціативи — начальник штабу Благонравов, редактор фронтової газети Тихий.