Драматичні твори

Романюк. Він. Така діалектика у нас вийшла, що все моє правління полетіло догори ногами під три чорти. Ух і сильний же це закон. Що ви записуєте?

Батура. Записую, як Іван Петрович Романюк з діалектикою зустрівся.

Р о м а н ю к. Краще б з нею так ніхто не зустрічався. Ходім, я вам щось на дорогу хочу дати.

Романюк і Батура йдуть в хату. Входять Вітровий і Надія.

Надія. Дякую, Карпе... Дякую за тепле слово... Вітровий. Що ви так дивитесь на мене? Що з вами? Надія. Нічого...

Вітровий. Я розумію, вам важко... Я краще піду... Надія. Ні, ні... Карпе... У вас знову солома в чубі... Карпе Корнійовичу, простіть мене... Я...

Вітровий. Надіє... Не можна так.

З вулиці чути ГОЛОСИ.

Сюди йдуть... Витріть очі... Чуєте, ідуть... Побачать...

Надія. Нічого. Нехай дивляться. Я нічого не боюсь... Мені хороше... ясно на^душі.

Входять Верба, Наталка Ковшик, Василина.

Ковшик. Надіє, що це з Сергієм Павловичем? Подзвонив, каже: їду. Це правда?

Надія. Так...

Вітровий. Він захворів, лікуватись їде.

Ковшик. Це ти, Надіє, винна, не догледіла... Василина. Мамо! (Стиснула їй руку, підійшла до Надії, обняла її.) Надійко, Микола Олександрович хоче тебе з учнями намалювати.

Верба. Не відстану від вас, згоджуйтесь.

З дому виходить Романюк. Він в капелюсі, в руках у нього пакет.

Ковшик. Здоров, куме.

Романюк. Здорова, кумо.

Ковшик. Як твоє здоров’я?

Романюк. Твоїми молитвами живу Ковшик. Воно і видно.

Романюк. Що видно?

Ковшик. За ці дні ти схуд, я б сказала, помолодшав. Романюк. Правда?

Ковшик. Правда.

Романюк. І ти змінилась, кумо.... (Взяв її під руну, відводить вбік.)

К о в ш и к. Змінилась?

Романюк. Так... Постаріла, навіть дивно, як постаріла...

Ковшик. Що ж робити... Жаль... А я думала тебе, куме, сьогодні ввечері в гості покликати. Цілий день куховарила, так старалась...

Романюк. Дякую, прийду неодмінно.

Ковшик. Ні, не варто. Нудно тобі буде у старої баби. (Поправляє хустку, посміхається.) Пошукаємо когось старішого...

Романюк. Жаль, що молодь тут, а то я тобі сказав би таке...

Ковшик. А ти тихо скажи... ну... (Знімає платок.)

Романюк. Не можу ж я тебе при всіх називати київською відьмою з Лисої гори, чортом в спідниці, дочкою диявола, свахою самого Луципера...

Ковшик (перебиває). Ой, як хороше ти говориш, куме.

Романюк. Не перебивай, я не кінчив.

' Ковшик. Приходь у гості, закінчиш... Прийдеш?

Романюк. При йду. Категоричським путьом, прийду.

Входить Батура.

Ковшик. Таки їдете, Сергію Павловичу?

Батура. Так, Наталіє Микитівно, треба... Лікуватись треба...