Драматичні твори

Входить Вакуленко, підійшов до ліжка, на якому спить Романюк, дивиться, потім виламав гілляку, став, махає нею над лицем Романюка. Романюк прокинувся, дивиться на Вакуленка, той махає гілкою.

Романюк. Хто це?

Вакуленко. Ваш колишній заступник.

Романюк. Ти що, сказився? Чого ти мені по носі хльоскаєш?

Вакуленко. Дуже мухи вас обсіли, зганяю.

Романюк. Іди ти під три чорти! Що я тобі, мертвяк? (Скочив з ліо/ска, схопив Вакуленка за груди,)

Вакуленко. Не хвилюйтесь! Ой, пустіть!..

Романюк. Яз тебе мертвяка зроблю! Геть з очей моїх! (Штовхнув.)

Вакуленко побіг.

Підхалим проклятущий! (Крикнув.) Надіє!

З саду виходить Надія.

Надія. Тату, чого ти встав? Лікар же заборонив.

Романюк. Та хіба тут полежиш? Тільки що Вакуленка приймав.

Н а д і я. Нащо він тобі? Мало тебе за нього на зборах люди лаяли?

Романюк. Хотів віддячити, а він утік, ось тільки два гудзики залишились. На, знадобляться.

Надія (різко). Лягай! Чуєш!

Романюк. Донечко, не кричи на мене. Я й так за-кричаний. Увесь закричаний. Правду кажу, дуже твого батька... (Обняв її, сіли на ліжко,)

Надія. Нічого, тату, це пройде... Пройде...

Романюк. Так думаєш? Ні, дочко, коли глибоко до серця дійшло, не пройде ніколи... Не пройде... Е, та ти плачеш? Не треба. Не бійся. Твій тато не з тих, хто голову губить... Я ще покажу, хто такий Іван Романюк. Побачиш. За ці дні, що лежав, я багато передумав...

З хати виходить Вітровий, підійшов.

В і т р о. в и.й. День добрий.

Романюк. Здоров був.

Вітровий. День добрий, Надіє Іванівно.

Надія (дивиться довго на нього). День добрий, Карпе...

Велика пауза.

Вітровий (до Романюка), Як себе почуваєте?

Романюк. Як молодик.

Вітровий. Жартуєте?

Романюк. Які жарти! Весілля відбулось. Ти був головним дружкою, а я молодиком, погуляли добре...

Вітровий. На дружку мені сьогодні щастить. А як похмілля?

Романюк. Похмілля... Ех, Карпе, Карпе... Щоб ти знав,— це вже третя подушка, віриш, вночі встану, схоплю подушку в руки (взяв подушку), думаю, думаю, думаю і не помічаю, як подушка в руках розлазиться, розлазиться... Тільки пір’я по саду, як сніг, летить...

Вітровий. Чекайте, вже й ця розлазиться. (Взяв подушку, поклав.) Сергій Павлович зараз від’їздить на вокзал і в Київ. Я подзвонив, щоб коні подали.

Надія. їде...

Романюк. Чого так раптом?

Вітровий. Захворів. Треба негайно до лікарів звернутись.

Романюк. От таке. І коли ж це сталось? Вітровий. Каже, сьогодні.

Романюк (до Надії). Чого ти мені не сказала?

Надія мовчить.

Чуєш, Надіє?

Надія мовчить. Встала і пішла.

(Дивиться їй вслід.) Погана справа... Карпе, піди, голубе, подивись, куди пішла Надія. Між нами, я помічаю, вона ніби в Сергія Павловича... Розумієш?

Вітровий мовчить.

Піди, голубе, поговори з нею... Заспокой.

Вітровий. Може, їй краще побути...