Драматичні твори

Верба. Ви здивовані? Дозвольте пояснити. Художники світу створили тисячі портретів, і знаєте, кого вони здебільшого малювали, кому віддавали свій талант?

Ковшик. Ні. Скажіть.

Верба. Тим, хто гнобив людей. Тільки великі художники Росії прийшли до народу — Суриков ¹⁶, Рєпін ¹⁷, Крамськой ¹⁸, українці Шевченко, потім Пимоненко ¹⁹...

Ковшик. Я бачила картину, зветься «Бурлаки». Чия це картина?

Верба. Рєпіна.

Ковшик. Хороша. Видно, добре знав їх. Як живі на картині.

Верба. Мені соромно признатися, але наші класики глибше і більше знали те, що вони малювали, ніж ми.

Ковшик. А хіба вам хто заважає так знати?

Пауза.

Верба. Заважаємо самі собі. Витрачаємо час на всякі дрібниці. Тому я і вирішив глибоко вивчати тих, хто за допомогою праці вбирає сонячну енергію,*— колгоспне селянство.

Ковшик. Це тому у вас моя Василина такою сонячною вийшла на портреті.

Верба. Ви помітили?

Ковшик. Аякже.

Верба. Ви навіть не уявляєте, Наталіє Микитівно, яку радість ви мені...

Ковшик. Е, та ви зовсім розхвилювались.

Верба. Ні, ні... Я зараз піду... Єдине прохання у мене... (До Василини.) Дозвольте, Василино Дмитрівно, закінчити ваш портрет.

Василина мовчить.

Ковшик. Я думаю, Василина не відмовить. Зараз, дочко, справа не в тобі. Широкий і добрий намір у Миколи Олександровича. Як, Василино?

Верба. Ну, хоч би два дні, і я закінчу.

Василина. Приходьте завтра.

Верба. Дякую. (Починає збирати речі.)

Ковшик. Та й чого їм носитись з полотном, фарбами?.. Нехай уже поживуть у нас, а як закінчать малювати, тоді виїдуть. Як, Василино?

Василина встала, подивилась на матір, на Вербу і швидко пішла в хату. Верба розгублено дивиться їй вслід, потім на Ковшик.

І чого ви дивитесь на мене? (Встала.) От мені ще ця інтелігенція... (Схопила чемодан, підрамник.) Ідіть до неї...

Завіса.

ДІЯ IV

Декорація та ж, що і в першій дії, тільки весну замінило літо. Під калиною стоїть ліжко, на ньому лежить Романюк. Коло ліжка столик, на якому пляшечка з ліками і склянка. На траві сидить Надія, вона вишиває. Входить з вудками і відерцем в руках Батура. Надія згорнула полотно і відклала вбік.

Надія. Клювало?

Батура. Здорово.

Надія. Тихше. (Показує на батька.) Тільки заснув. Батура. Даруйте. (Поставив вудки і відерце коло хати.). Лікар був?

Надія. Був.

Батура. Що сказав?

Надія. Легше, але кілька днів треба полежати. Мені наказав нікого не пускати до тата, щоб не хвилювався. Батура. На все життя запам’ятає ті збори...

Надія. Жаль мені батька, але сам винен.

Батура. Я вперше був на колгоспних зборах. Надія. І як вам?

Батура. Коли б письменники хоч наполовину так говорили правду один одному, як би виграли від цього читачі.

Н а дія. А хіба у вас не люблять критики?

Г> а т ура. Більше клянуться, що люблять.

Н а дія. І ви теж?