Дух Росії

І це їм вдалося. Із зухвалістю та пихатістю жебрака, який добився честі, сповнені радості, що принижуватимуть тих, із ким вони поки що не могли зрівнятися, вони взялися за свою велику справу встановлювати нові заповіді для "гнилого буржуазного світу". Вище вже вказувалося на прославляння злиденності. Невдовзі це перетворилося на прославляння каліцтва – як фізичного, так і морального. Міцність переконань, особистісна хоробрість і чесність, сильне правове почуття сюди не підходили; і ще менше – релігія обов'язку, що немилосердно переслідувала кожен злочин і кожне неробство. Тут панували цілком інші "чесноти" і з-поміж них особливо найголовніша – собача вірність їхнім ідолам, а також так зване "гуманне", поблажливе, навіть сповнене захоплення ставлення до всіх інших калік і невдах, які хотіли перетворитися на панів світу… Згадується з "Воскресіння" Толстого епізод у церкві на Великдень, коли Катюша підійшла до жебрака, в якого замість носа посередині обличчя була зарубцьована виразка, і без найменшого виразу огиди, навпаки – з радісним блиском в очах тричі його поцілувала! Це було символічне "причастя" з народом, з абсолютом Толстого. Це було таке ж "увінчання вошивої голови мужика", з яким постійно, за словами Достоєвського, мала справу російська література. Це було таке ж падіння на коліна перед каліцтвом, настільки улюбленим революційними і нереволюційними росіянами. Згідно з цим світоглядом каліцтво – вже не каліцтво, краса перетворюється на злочин, а злочинці – на "нещасливих людей", яких "потрібно не судити, а виправляти", проте передусім їх потрібно жаліти. Співчуття – це, власне, те, в чому полягає справжня релігія росіян, релігія, яка перебуває ближче до більшовицького "чека" (надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та шпіонажем. – Д. Д.), ніж це могло б видаватися раніше. Його співчуття – початок так званого гуманного напряму думок. Гуманний напрям думок – розціловування мужика із запалим носом і звільнення "нещасливих" бандитів і фальшивомонетників з-під арешту; і третій акт того "гуманного напряму думок" – це введення на престол "тріумфуючої сволоти", урочисте надання повноважень, щоб судити здорових, яким відрізують язика чи яким наказують чистити туалети – цілком за передбаченим рецептом Достоєвського. Щоб засудити великий ідеал Заходу, щоб засудити ідеал усього сильного, здорового і прекрасного, ідеал праці, інтелекту і генія індивідуалізму, що втілений у Міланському соборі чи Святій Київській Софії, у творах "клерикального" Данте, "буржуазного" Байрона, геніальність яких нестерпна для будівельників "нового" світу, вихованих під московітські частушки і фабричні шлягери.

Безперечно, що це трапилося в одну з його безсонних ночей, коли Достоєвський вклав у вуста Степану Вєрховєнскому (у "Бєсах". – Д. Д.) слова пророцької візії – "про того ницого раба, того підлого лакея, який першим підніметься драбиною з ножицями в руці, щоб порізати на шматки Боже обличчя великого ідеалу задля рівності, заздрості і травлення…" – заради нового ідеалу, потрібно доповнити, що для його духовних батьків (як приміром Руссо французької революції для такого, як він. – Д. Д.) матимуть вагу не тільки безіменні більшовицькі садисти, але й Толстой, і Горький, і Арцибашев, і Скиталець, і ціла плеяда письменників-народників, і Олександр Блок, і безліч інших представників російського національного генія.