Джералдова гра

Джессі спробувала стиснути ноги докупи, зробити жест, що був двозначним для неї, проте, очевидно, не для нього. Тато різко видихнув — болісний, страшний звук — і сильніше притиснув пальці до ніжного горбочка просто під промежиною її трусиків. Трохи заболіло. Вона заклякла, упершись об нього, й простогнала.

Набагато пізніше їй спало на думку, що, вельми ймовірно, батько неправильно витлумачив цей звук як пристрасний, і, мабуть, це й на краще. Яким би не було його розуміння, воно ознаменувало апогей цієї химерної інтерлюдії. Зненацька він вигнувся під нею, плавно підкидаючи дів­чинку. Рух був одночасно страхітливий і чомусь приємний — що він такий сильний, що її так підняло. На якусь мить Джессі майже зрозуміла природу речовин, які тут діяли, небезпечних, але незаперечних, і що контроль над ними може належати їй — це якби вона захотіла їх контролювати.

«Не хочу, — подумала Джессі. — Не хочу мати з цим ніякої справи. Що б то не було, воно гидке, страшне й жахливе».

Тоді та тверда штука, втиснена їй до сідниць, та штука, що не держак викрутки чи материного молотка, почала спазмувати, і там розійшлася якась рідина, просочуючись гарячою плямою їй крізь спідницю.

«Це піт, — одразу ж пояснив голос, що одного дня належатиме Господиньці. — Саме так. Він відчув, що ти боїшся сидіти в нього на колінах, і перенервувався. Тобі має бути соромно».

«Піт, та сто пудів! — повернувся інший голос, що одного дня належатиме Рут. Він говорив тихо, потужно й перелякано. — Ти добре знаєш, що це таке, Джессі, ти чула, як Медді з дівчатами про це говорили, коли в них була вечірка з ночівлею у вас. Вони ще чекали, доки ти нарешті заснеш, а ти ще не спала тоді. Сінді Лессард назвала це кінчею. Вона сказала, що воно біле і цвиркає з хлопчачої штучки, ніби зубна паста. Це від тієї штуки робляться діти, а не від поцілунків засмоктом».

Якусь секунду Джессі балансувала згори, на твердому підйомі його вигину, збентежена, перелякана й схвильована, слухала, як він хрипко раз за разом хапає вологе повітря. Тоді його стегна повільно розслабились, і він опустив її.

— Більше не дивися на сонце, Періжечку, — сказав він, і хоча досі віддихувався, його голос уже знову звучав майже нормально. Зникло те лячне збудження, і жодної двозначності в тому, що Джессі відчула тепер, не було: то було глибоке й просте полегшення. Що б не сталося, якщо взагалі щось було, — воно скінчилося.

— Тату…

— Ні, навіть не починай. Час скінчився.

Він ніжно забрав стосик кіптявого скла в неї з долоні. Разом із тим поцілував її в шию, ще ніжніше. Поки він це робив, Джессі дивилася, втупившись у дивну темряву, що огортала озеро. Вона ледве помічала, що знову кричав пугач, а обдурені цвіркуни почали свої вечірні літургії на дві-три години раніше. Перед очима плавав післяобраз, наче кругле чорне татуювання, оточене нерівним німбом зеленого полум’я, і Джессі подумала: «Якби я занадто довго дивилася, воно б спалило мені рогівки. Я, мабуть, до кінця життя бачила б це перед очима, як ото бачиш плямки після того, як хтось засвітить тобі в очі».

— Може, підеш усередину й перевдягнешся в джинси, Періжечку? Мені здається, з сарафаном вийшла не така вже й добра ідея.

Він говорив похмурим беземоційним голосом, ніби натякаючи, що це Джессі вигадала вдягти сарафан («Навіть якщо ні, ти мала б про це подумати», — одразу ж вторував голос міс Пітрі), і раптом їй сяйнула нова думка. А що, як він вирішив розповісти мамі про те, що сталося? Ця можливість була настільки страшна, що Джессі розплакалася.

— Вибач мені, таточку, — заридала вона, обхоплюючи його руками й упираючись обличчям у заглибину шиї, що слабко й невиразно пахла бальзамом після гоління, чи одеколоном, чи що то могло бути. — Якщо я зробила щось не так, мені справді дуже-дуже-дуже шкода.

— Боже, ні, — сказав він, але тим же похмурим неуважним голосом, ніби роздумував, чи варто розповідати Саллі, що вчинила Джессі, чи це можна зам’яти. — Ти нічого поганого не зробила, Періжечку.

— І ти все одно мене любиш? — наполягала Джессі.

Їй спало на думку, що це божевілля — запитувати щось таке, божевілля ризикувати отримати відповідь, яка може її спустошити, але Джессі мусила запитати. Мусила.

— Ну звичайно, — вмить відказав він.

На цих словах у голосі почулося трішки більше жвавості, вдосталь, щоб Джессі зрозуміла, що тато каже правду (і яке ж полегшення це принесло їй), але Джессі все одно підозрювала, що щось змінилося, і все через те, чого вона майже не розуміє. Вона знала, що це

(ляпанець це просто ляпанець це просто ляпанець такий)