Джералдова гра

Так, вона все зрозуміла, гаразд. Їй думка про опіки рогівки — про які, очевидно, навіть не відаєш, доки не стає занадто пізно, — здавалася набагато страшнішою, ніж пугач-гугач у лісах. Але вона ну ніяк не могла принаймні мигцем не зиркнути, чи воно досі там, дійсно відбувається. Ну ніяк.

«Але я вірю, — із запалом новонаверненого співав Марвін, — так, я вірю… що лише так можна любить її…»

Том Мейгут дав їй горнешник і три кіптяві скельця, складені стосиком. Він швидко дихав, і Джессі раптом стало його шкода. Мабуть, його також злякало затемнення, але він, звісно, дорослий і не може піддаватися такому. У багатьох аспектах дорослі — печальні створіння. Джессі подумала, чи не обернутися, щоб заспокоїти його, але вирішила, що це, мабуть, лише погіршить ситуацію. Він по-дурному почуватиметься. Джессі це розуміла. Почуватися дурною їй не подобалося найбільше з усього. Натомість дівчинка піднесла стосик скелець собі до ока, а тоді повільно підняла голову від коробочки-рефлектора, щоб подивитися крізь них.

«Тож, тьолочки, скажіть, — співав Марвін, — несправедливо це, зовсім ні. Тому співайте! Тому співайте зі мною ТАК ТАК!»

Глянувши в імпровізований об’єктив, Джессі побачила.

17

У цю мить Джессі, що прикута до ліжка в літньому будинку на північному березі озера Кашвакамак, Джессі, якій не десять, а тридцять дев’ять і яка вже майже дванадцять годин як удова, несподівано зрозуміла дві речі: вона спить, і вона не стільки снить про той день затемнення, як переживає його. Якийсь час їй здавалося, що це таки сон, звичайний сон, як той, що був про Віллів день народження, на якому більшість гостей були або мертві, або люди, з якими вона вже роками не бачилася. Цей новий розумовий фільм був дуже схожим на попередній, був водночас сюрреалістичним і раціональним, проте це мірило ненадійне, оскільки весь той день був сюрреалістичним і схожим на сон. Спочатку затемнення, тоді її батько…

«Досить, — вирішила Джессі. — Досить, я забираюся звідси».

Вона спробувала конвульсивно піднятися зі сну, чи то спогаду, чи що то було. Розумове зусилля переросло в різке смикання всього тіла, і ланцюги наручників глухо забряжчали, коли Джессі почала нестямно смикатися врізнобіч. Їй майже вдалося. На мить вона ледве не прокинулася. І могла б прокинутися, точно прокинулася б, якби в останній момент не замислилася. Зупинив її несформульований, але приголомшливий жах постаті — якоїсь постаті, що очікує на неї й може зробити подію того дня на терасі зовсім незнач­ною порівняно… якщо їй доведеться з нею зіткнутися тобто.

«Але, може, мені й не треба. Поки що».

І, можливо, бажання сховатись у сні було не єдине — може, тут було замішане ще щось. Якась її частина будь-що хотіла раз і назавжди вивести все те на видноту.

Джессі потонула в подушці, заплющивши очі, з піднятими й жертовно розведеними руками, блідим і напружено скорченим обличчям.

— Особливо, дівчата, ви, — прошепотіла вона в темряву. — Особливо, дівчата, всі ви.

Джессі потонула назад у подушку, і день затемнення знов охопив її.

18

Глянувши крізь окуляри й імпровізований фільтр, Джессі побачила дещо настільки дивне та вражаюче, що спершу розум відмовлявся це сприймати. У небі висіла величезна кругла родимка, як в Енн Френсіс під кутиком рота.

«Навіть балакаю вві сні… малу весь тиждень я не бачив, ні…»

Саме в цю мить Джессі вперше відчула батькову долоню на випуклості правої груді. Пальці на мить ніжно стиснули її, переповзли до лівої, тоді повернулися до правої, ніби порівнюючи розмір. Тато дихав уже дуже швидко, його подих у її правому вусі скидався на роботу парового двигуна, і Джессі знову звернула увагу на ту тверду річ, що впиралася їй у сідниці.

«Чи хоч хтось посвідчить? — викрикував Марвін Ґей, цей аукціоніст соулу. — Посвідчіть, прошу вас».

— Тату? З тобою все добре?

Джессі знову делікатно защипало в грудях — приємність і біль, печена індичка з глазур’ю з «нігай»[53] і шоколадною підливкою, — але цього разу дівчинку охопила також тривога та якесь злякане збентеження.

— Так, — відповів він, хоча голос ніби належав якомусь незнайомцеві. — Так, усе добре, але не обертайся.

Він засовався. Долоня, що торкалася її правої груді, подибала в інше місце. Долоня в неї на стегні посунулася вище, сунучи перед собою крайку сарафана.

— Тату, що ти робиш?

Запитання було не зовсім від страху. Вона поставила його більше з цікавості. Проте все одно в ньому був відтінок страху, ніби тонка червона нитка. Над головою в Джессі навколо темного круга, що завис у небі кольору індиго, палко променіло горнило дивного світла.

— Періжечку, ти мене любиш?

— Так, звісно…

— Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. Я хочу бути з тобою милим. Просто дивися на затемнення, а я буду милим з тобою.