Джералдова гра

Хвилини минали повільно. Час від часу Джессі совалася, щоб зручніше сісти, — цього дня його ноги здавалися повними гострих кутів, — і в якусь мить вона, мабуть, задрімала на три-чотири хвилини. А може, навіть на довше, бо вітерець, що пройшовся терасою й розбудив її, був навдивовижу прохолодним для спітнілих рук, та й загалом день якось змінився: кольори, що здавалися яскравими до того, як вона відкинулася йому на плечі й заплющила очі, тепер стали блідими й пастельними, а саме світло якось послабшало. Джессі подумала, що день наче просочили через марлю. Вона зазирнула в коробочку-рефлектор і здивовано — мало не вражено насправді — побачила, що залишилася тільки половина сонця. Джессі глипнула на годинник і побачила, що вже дев’ять хвилин по п’ятій.

— Відбувається, тату! Сонце гасне!

— Так, — погодився він. Голос звучав якось дивно — наче обережно й вдумливо, а в глибині нерозбірливо. — Акурат за розкладом.

Туманно Джессі помітила, що, поки вона спала, його рука посунулася вище — і то помітно вище — їй по нозі.

— Тату, а можна вже подивитися через оте кіптяве скло?

— Поки що ні, — відповів він, і рука ковзнула їй по стегну ще вище.

Долоня була тепла й спітніла, але не неприємна. Джессі накрила її власною ручкою, обернулася до нього й за­усміхалася.

— Так цікаво, правда?

— Так, — промовив він тим же дивним змазаним голосом. — Так, Періжечку. Навіть цікавіше, ніж я думав, якщо чесно.

Пройшов ще якийсь час. Коли минула п’ята двадцять п’ять, а тоді й п’ята тридцять, дивлячись крізь рефлекторну коробочку, можна було побачити, як місяць відгризає собі сонце. Майже вся увага Джессі була прикута до дедалі меншого круга в коробочці, але якимсь периферійним мисленням вона помічала, як на диво твердо сьогодні сидиться в нього на колінах. Щось впиралося їй у сідниці. Від цього не було боляче, але тиск був досить настирливий. Джессі здавалося, ніби то держак якогось інструмента — викрутки або маминого молотка.

Джессі знову засовалася в пошуках зручнішого місця в нього на колінах, і Том швидко й із сичанням втягнув повітря понад нижньою губою.

— Тату? Я заважка? Я тобі боляче зробила?

— Ні. Все добре.

Джессі глянула на годинник. Уже п’ята тридцять сім. Чотири хвилини до повного затемнення, а може, й трішки більше, якщо її годинник поспішає.

— Можна вже через скло?

— Ще ні, Періжечку. Але вже скоро.

Джессі чула, як Деббі Рейнолдс співає щось із Темних віків, що транслювала WNCH: «Пугач-гугач… на пташку гукає… Таммі… Таммі… Таммі кохає». Зрештою слова потонули в клейкому вихорі скрипок, а тоді ввімкнувся діджей, який повідомив їм, що в Лижному місті, США (так діджеї WNCH майже завжди називали Норт-Конвей) темніє, але з нью-гепширського боку кордону надто хмарно і затемнення не видно. Діджей розповів їм, що через вулицю на міській толоці чимало розчарованих людей у сонцезахисних окулярах.

— А от ми не розчаровані, правда, тату?

— Анітрішечки, — погодився він і знову пововтузився під нею. — Ми, мабуть, найщасливіші люди в усьому всесвіті.

Джессі знову зазирнула в рефлекторну коробочку, забувши про все на світі, окрім маленького зображення, на яке вона тепер могла дивитися, не примружуючи до захищених прорізів очі за густо затонованими окулярами. Темний серпик праворуч, що сигналізував початок затемнення, перетворився на палахкотливий серпик сонячного світла ліворуч. Сяйво було настільки яскраве, що, здавалося, плаває на поверхні коробочки.

— Джессі, глянь на озеро!

Так вона й учинила, і очі за окулярами округлилися. Захоплено вивчаючи дедалі менше зображення в коробочці, вона не звернула уваги на те, що діється навколо. Пастельні кольори зблякли до давніх акварелей. Передчасні сутінки, які десятирічній дівчинці здавалися водночас чарівними і страшними, простягатися над озером Дарк-Скор. Десь у лісах м’яко скрикнув пугач-гугач, і Джессі відчула, як раптом усе тіло здригнулося. По радіо закінчилася реклама «Аамко Трансмішн» і почав співати Марвiн Ґей: «Оу, хай мене всі чують, особливо, дівчата, ви, я чекаю кохану вдома, та її ніколи нема».

Пугач знову пугукнув у лісі на північ від них. Страшний звук, раптом зрозуміла Джессі, дуже страшний. Цього разу, коли вона здригнулася, Том обійняв її рукою. Джессі вдячно відкинулася йому на груди.

— Трохи страшно, тату.

— Це не триватиме довго, золото, а інше нам, мабуть, і не пощастить побачити. Спробуй не дуже лякатися, а насолоджуватися.

Джессі зазирнула в коробочку. В ній не було нічого видно.

«Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені…»

— Тату? Таточку? Уже нічого нема. Можна мені…

— Так. Тепер можна. Але коли я скажу, що досить, то припини. Без коментарів, гаразд?