Джералдова гра

— Я не впевнена, чи хочу дивитися. — Відчуття збентеження загострювалося, червона нитка товстішала. — Я бою­ся спалити собі очі. Боюся спалити ті штуки-дрюки.

«Але я вірю, — співав Марвін, — що жінка — чоловікові найкращий друг… і я залишатимуся з нею… попри все навкруг».

— Не хвилюйся, — він уже захекувався. — Маєш іще двадцять секунд. Двадцять як мінімум. Тому не хвилюйся. І не обертайся.

Вона почула тріск гумки в одязі, але не своєї, а його. Її трусики були на місці, хоча Джессі усвідомила, що, опустивши очі, вона побачить їх, так високо він задер їй сарафан.

— Ти мене любиш? — знову запитав тато, і хоча її схопило жахливе передчуття, що правильна відповідь на це запитання стала неправильною, Джессі залишалася десятирічною дитиною, і це все одно була єдина відповідь, яку вона мала дати. Вона відповіла йому, що так.

«Посвідчіть, посвідчіть», — благав Марвін, уже зати­хаючи.

Батько посунувся, міцніше притискаючи ту тверду річ їй до сідниць. Джессі зненацька зрозуміла, що то — не держак викрутки чи молотка з ящика в коморі, це точно, — і до тривоги доєдналося короткочасне зловтішне задоволення, що стосувалося більше матері, ніж батька.

«Це тобі за те, що не вступаєшся за мене, — подумала вона, крізь шари кіптявого скла споглядаючи темний круг у небі, а тоді: — Думаю, це нам обом».

Раптом перед очима в неї попливло, і задоволення зник­ло. Залишилася дедалі більша тривога.

«О Боже, — подумала вона. — Це мої рогівки… напевно, в мене почали згорати рогівки».

Долоня на стегні тепер помандрувала їй між ніг, наштовх­нулася на промежину й міцно її обхопила. Йому не можна цього робити, подумала Джессі. Це неправильне місце для його руки. Хіба що…

«Він робить тобі ляпанець», — несподівано договорив якийсь внутрішній голос.

З роками той голос, який вона зрештою стала називати голосом Господиньки, часто сповнював її роздратуванням. Іноді це був голос обачності, часто — звинувачення і майже завжди — заперечення. Неприємні речі, принизливі речі, болючі речі… це все зрештою зникне, якщо їх з достатнім ентузіазмом ігнорувати, так думала Господинька. Це був голос, який здебільшого вперто наполягав, що навіть найочевидніші недоліки — це насправді переваги, складники доброго плану, занадто грандіозного й складного для розуміння звичайними смертними. Будуть часи (здебільшого протягом її одинадцятого й дванадцятого років життя, коли вона називатиме той голос міс Пітрі, на честь учительки з другого класу), і Джессі практично затулятиме вуха руками, щоб придушити той крикливий розважливий голос, та це, звісно, нічого не дасть, оскільки він зароджується з того боку вух, до якого в неї нема доступу; але в ту мить пробудження розпачу, коли в небесах над західним Мейном чорніло затемнення, а в глибинах озера Дарк-Скор горіло відбиття зір, в ту мить, коли вона усвідомила (певним чином), що робить рука в неї між ніг, Джессі почула лише доброту й практичність, тому з панічним полегшенням вхопилася за слова, які промовляв той голос.

«Це просто ляпанець і все, Джессі».

«Ти впевнена?» — закричала Джессі у відповідь.

«Так, — твердо запевнив голос, і з роками Джессі відкриє, що цей голос майже завжди впевнений, неважливо, правий він чи ні. — Він так жартує, оце й усе. Він не знає, що тобі лячно, тому не відкривай свого ротика й не псуй такий чудовий день. Нічого такого не відбувається».

«Не вір їй, дівулю! — відповів інший — рішучий — голос. — Іноді він поводиться так, наче ти якась його, блядь, дівчина, а не донька, і саме зараз він це і робить! Він не просто ляпанець робить тобі, Джессі! Він тебе їбе!»

Джессі була майже впевнена, що це брехня, майже впевнена, що те дивне заборонене слово зі шкільного майданчика позначає дію, яку неможливо виконати просто рукою, але сумніви залишалися. З раптовим відчаєм вона при­гадала, як Карен Оквін говорила їй нізащо не дозволяти хлопцям запихати язик їй у рот, бо через це в неї в горлі може з’явитися дитина. Карен сказала, що іноді таке трап­ляється, але жінки, яким доводиться виблювати дитину, щоб забрати її звідти, майже завжди вмирають, і діти ці також зазвичай помирають. «Ніколи не дозволю хлопцеві поцілувати мене засмоктом, — сказала Карен. — Може, і дозволила б якомусь помацати мене зверху, якби по-справжньому любила його, але дитини в горлі мені не треба. Як я ЇСТИМУ?»

Тоді Джессі таке уявлення про вагітність здалося настільки божевільним, що ледь не чарівним, — і хто, як не Карен Оквін, яка хвилюється про те, залишається чи гасне світло, коли зачиняєш дверцята холодильника, могла б придумати таке? Проте зараз ця думка світилася власною дивною логікою. Припустімо — просто припустімо, — що це правда. Якщо можна отримати дитину від хлопцевого язика, якщо таке може статися, тоді…

А та тверда річ впирається їй у сідниці. Та річ, що не держак викрутки чи маминого молотка.