Читаем Джералдова гра полностью

Джессі була ніби в довгому холодному коридорі, наповненому білим туманом. Коридорі, сильно скошеному набік, як ті, у яких опиняються люди з фільмів і телесеріалів, на кшталт «Жахіття на вулиці В’язів» чи «Сутінкової зони». Вона стояла гола, їй дошкуляв холод, боліли м’язи, особливо на спині, шиї та плечах.

«Мені треба забратися звідси, бо я зараз виблюю, – подумала Джессі. – Живіт крутить від туману й вогкості».

(Хоча вона знала, що річ не в тумані й вогкості.)

«А ще щось не так із Джералдом. Не пам’ятаю точно, що саме, але, здається, йому погано».

(Хоча вона знала, що «погано» – не зовсім те слово.)

Проте, що дивно, якась інша частина її насправді зовсім не хотіла покидати скошений мрячний коридор. Та частина натякала, що їй буде набагато краще залишитися тут. Якщо Джессі піде, то пошкодує. Тож вона ще якийсь час не поспішала.

Зрештою рухатися її змусив собачий гавкіт. Він був украй гидкий, низовий, але у верхніх регістрах розкришувався на пронизливі виски. Щоразу, як він зривався з пащі тварини, здавалося, наче вона блює жменею гострих скалок. Джессі вже раніше чула той гавкіт, хоча було б краще – набагато краще, правду кажучи, – якби вона могла не пригадувати, коли саме, де саме і що в ту мить відбувалося.

Та принаймні це змусило її рухатися – лівою, правою, раз-два-три, – і раптом до Джессі дійшло, що вона чіткіше бачитиме крізь туман, якщо розплющить очі, тож так і зробила. І побачила не якийсь моторошний коридор із «Сутінкової зони», а головну спальню їхнього літнього будиночка на північному березі Кашвакамаку – території, також відомої як бухта Нотч. Джессі подумала, що холод відчула, мабуть, через те, що одягнута лише в трусики бікіні, шия й плечі болять, бо вона прикута до ліжка, а поперек сповз, коли знепритомніла. Жодних перекошених коридорів, жодної мрячної вогкості. Реальний був лише пес. Який досі вигавкував на всю свою дурнувату голову. Тепер звук ніби наблизився до будинку. Якщо Джералд це почує…

Від думки про Джералда Джессі пересмикнуло і по зсудомлених біцепсах та трицепсах спіраллю пронеслися складні чуттєві іскорки. Дійшовши до ліктів, ці пощипування зблякли, і зі сп’янілою тривогою людини, яка щойно прокинулася, Джессі усвідомила, що її руки майже зовсім заніміли, а за долоні могли б спокійно правити рукавички, набиті затвердлим картопляним пюре.

«Болітиме», – подумала вона, і все повернулося… особливо образ Джералда, що сторчголов пірнає з краю ліжка. Її чоловік на підлозі, мертвий або непритомний, а вона лежить тут на ліжку, роздумує, яке ж це занудство, що аж руки в неї заклякли. Наскільки ж можна бути егоїстичною, егоцентричною?

«Якщо він мертвий, то, бляха, сам винен», – промовив прямолінійний голос. Він спробував докинути ще кілька гірких зернин істини, але Джессі його заткнула. У досі не до кінця свідомому стані роздивитися глибокі архіви сховищ пам’яті їй було простіше, тож Джессі раптом усвідомила, чий то голос – трішки гугнявий, різкуватий, завжди на межі саркастичного смішка. Цей голос належав Рут Нірі, її співжительці з коледжу. Усвідомивши це, Джессі зрозуміла, що не дивується. Рут завжди щедро ділилася своїми порадами, і ті поради обурювали її дев’ятнадцятирічну сусідку з Фалмут-Форсайду, якій ще молоко на губах не обсохло… у чому, безумовно, і полягала головна чи принаймні побічна ідея. Наміри Рут завжди були добрі, і Джессі не сумнівалася, що сама Рут дійсно вірить у шістдесят відсотків того, що каже, а також справді робить сорок відсотків речей, про які заявляє. Щодо сексу частка була навіть вища. Рут Нірі, перша жінка на пам’яті Джессі, яка зовсім відмовилася голити ноги й пахви. Рут, що якось набила наволочку подушки ненависної старости поверху піною для вагінального спринцювання з полуничним запахом. Рут, яка просто так відвідувала всі студентські мітинги й експериментальні студентські вистави. «Дівулю, якщо все інше буде зле, то хоч якийсь гарненький хлопчик там роздягнеться, – говорила вона шокованій, проте захопленій Джессі після того, як прийшла з якоїсь студентської акції під назвою “Син Ноєвого папуги”. – Ну, я не маю на увазі, що таке завжди трапляється, але зазвичай так. Я думаю, для цього й існують п’єси, які пишуть і ставлять студенти – щоб пацики й дівчулі могли на людях роздягатися й цілуватися».

Джессі роками не згадувала про Рут, а тепер та опинилася в її голові, роздавала свої крихти мудрості, як і колись. Ну а чому б і ні? Хто більш кваліфікована людина в порадах для психічно збентежених і емоційно стурбованих, ніж Рут Нірі, яка після Нью-Гемпширського університету пережила три шлюби, дві спроби самогубства й чотири реабілітації від алкогольної та наркотичної залежностей? Стара добра Рут, ще один блискучий приклад того, наскільки успішно колишнє Покоління Любові переходить у середній вік.

– Господи, саме те, що треба, якась Дорога Еббі з пекла[13], – промовила Джессі, і густа й в’язка інтонація голосу налякала її ще більше, ніж відсутність чуття в руках.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Агрессия
Агрессия

Конрад Лоренц (1903-1989) — выдающийся австрийский учёный, лауреат Нобелевской премии, один из основоположников этологии, науки о поведении животных.В данной книге автор прослеживает очень интересные аналогии в поведении различных видов позвоночных и вида Homo sapiens, именно поэтому книга публикуется в серии «Библиотека зарубежной психологии».Утверждая, что агрессивность является врождённым, инстинктивно обусловленным свойством всех высших животных — и доказывая это на множестве убедительных примеров, — автор подводит к выводу;«Есть веские основания считать внутривидовую агрессию наиболее серьёзной опасностью, какая грозит человечеству в современных условиях культурноисторического и технического развития.»На русском языке публиковались книги К. Лоренца: «Кольцо царя Соломона», «Человек находит друга», «Год серого гуся».

Вячеслав Владимирович Шалыгин , Конрад Захариас Лоренц , Конрад Лоренц , Маргарита Епатко

Фантастика / Научная литература / Самиздат, сетевая литература / Ужасы / Ужасы и мистика / Прочая научная литература / Образование и наука
Смерть в пионерском галстуке
Смерть в пионерском галстуке

Пионерский лагерь «Лесной» давно не принимает гостей. Когда-то здесь произошли странные вещи: сначала обнаружили распятую чайку, затем по ночам в лесу начали замечать загадочные костры и, наконец, куда-то стали пропадать вожатые и дети… Обнаружить удалось только ребят – опоенных отравой, у пещеры, о которой ходили страшные легенды. Лагерь закрыли навсегда.Двенадцать лет спустя в «Лесной» забредает отряд туристов: семеро ребят и двое инструкторов. Они находят дневник, где записаны жуткие события прошлого. Сначала эти истории кажутся детскими страшилками, но вскоре становится ясно: с лагерем что-то не так.Группа решает поскорее уйти, но… поздно. 12 лет назад из лагеря исчезли девять человек: двое взрослых и семеро детей. Неужели история повторится вновь?

Екатерина Анатольевна Горбунова , Эльвира Смелик

Фантастика / Триллер / Мистика / Ужасы