Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Авторка «Стрейнджа і Норрелла» творить свою міфологію так само, як і Толкін, і Краулі, — поєднуючи добре відомі фольклорні мотиви так, як їх досі не поєднував ніхто, витворюючи систему там, де система зникла століття або й тисячоліття тому. Це не просто реальний англійський фольклор, це можливий фольклор, який весь час нагадує нам про вже відоме, але при цьому знайомі мотиви поєднує в нові сюжети. Найяскравіший приклад — нічні бали, на які потрапляють леді Поул та Стівен Блек. У казках таке нерідко трапляється (і, як зауважує Бріґґс, нічні танці з фейрі вважалися причиною сухот — порівняйте з цим хворобу леді Поул). Із жодним конкретним сюжетом історія, що її розказала Кларк, не збігається — і водночас нагадує безліч інших історій. Єдиний приклад прямого запозичення, який визнає письменниця, — історія Ральфа Стоксі у розділі 54, варіація на тему казки «Кет-лускунчик». Проте відсутність запозичень не означає відсутність алюзій.

Цікаво, що водночас із Кларк щось подібне, хоча й у меншому масштабі зробив Ніл Ґейман: я, звісно, кажу про його «Зоряний пил» (1997–1998), також зібраний із фольклорних і міфологічних елементів. Герої казки проходять крізь інші історії або по дотичній до них: світ Фейрі існує сам по собі, а не для того, щоб бути лише тлом для цієї повісті.

Коли розпорошений фольклор стає системою, це означає, що він перетворюється на міф. Кларк ніби знімає шар за шаром культурні пласти, і за ґеорґіанським романом постає поема межі XIII–XIV століть «Сер Орфео» про короля-музику, який дістався до замку в країні Фейрі, аби визволити звідти свою дружину. (Покинь-Надію дуже нагадує той замок — але такий, як у переказі Бріґґс, а не в самій поемі!) «Сер Орфео» — звісно, середньовічна варіація міфу про Орфея та Еврідіку, тільки зі щасливим фіналом. А це повертає нас до фольклористичної теорії, що фейрі — то насправді духи померлих, і їхні «бруги» — могильні кургани. Кларк все це пам’ятає і з усім цим грає, підсвічуючи то один, то інший бік системи міфу.

Ще один міф, надзвичайно важливий для роману, — про Калічного короля, володаря Безплідної землі. Ним є божевільний Ґеорґ III, що очевидно, і джентльмен з будяковим волоссям, що спочатку є не таким очевидним. У фіналі новий король Покинь-Надії зцілює землю, як Персеваль-Парцифаль у середньовічній легенді. Архаїчне коріння артурівських романів описала англійська дослідниця Джессі Вестон у класичній праці «Від ритуалу до роману» (1920), яка справила потужний вплив на культуру минулого століття. Достатньо згадати фільм «Апокаліпсис сьогодні» (1979), де на столі полковника Курда (Калічного короля джунглів) лежать дві книжки про вбивство старого володаря та відновлення його країни: «Золота галузка» (1890) Дж. Дж. Фрейзера — і монографія Вестон. Прикметно, що у Кларк зцілюється країна Фейрі, а не людей — хоча й Англія, звісно, теж змінюється назавжди.

А ще ж є Король Крук — той самий Король минулого й прийдешнього, що в світі Кларк затулив і витіснив постать короля Артура (характерно, що Мерлін в романі згадується, а Артур — ні). Ця паралель очевидна для більшості читачів, і важно повірити — але це так! — що сама Кларк усвідомила її зовсім не одразу. Для неї головним літературним прототипом Джона Ускґласса був не володар Камелота, а фра Дольчино з «Імені рози» Умберто Еко: вона хотіла створити такого ж «закадрового» персонажа, чиї вчинки визначають долі людей, які живуть значно пізніше.

Свідомо чи ні, а Сюзанна Кларк таки вибудувала свій варіант артуріани. Сам образ крука нагадує про птахів у лондонському Тауері. Так, пророцтво, що Англія згине, якщо круки залишать цю фортецю, вигадали вже в нові часи — але вигадали як старовинну легенду, тож вона природно стала частиною вже існуючого міфу. Згадаймо, що, за іншою легендою, саме під Тауером поховано голову Брана Благословенного, короля бритів, чиє ім’я означає Крук; а король Артур, зневаживши пророцтвом, що ця голова захищатиме Британію вічно, наказав її викопати; а самого Артура на порозі смерті, за однією з версій, не відвезли на Авалон, а перетворили на крука…

Розмотувати це можна нескінченно, так само як дрібні та посутні зміни в англійській історії з часів Джона Ускґласса (деякі з них — ті, що вдалося помітити, — анотовані у примітках, але не маю сумніву, що їх значно більше). Все це дуже красиво, дуже витончено зроблено, і чим краще ви знаєте культуру Британських островів, тим більше задоволення отримуєте. Але — навіщо вся ця історія? Кларк обережно відкидає її феміністичне, постколоніальне, соціальне прочитання. Що ж залишається?

І тут треба знову згадати Джона Краулі. В одному з інтерв’ю він твердив, що світи його романів — це розгорнуті метафори. «Метафори чого? Не можу сказати». Невдовзі після видання свого роману Кларк написала абсолютно протилежну фразу: «У “Стрейнджі та Норреллі” магія опирається тому, щоб стати метафорою чогось іще». «Магічна революція», як і було сказано.