Читаем Феєрія для іншого разу полностью

Пану Хіменесу, пані Брант плювати, що вона гаїтянка!.. коли треба двері ламати!.. дурна молочниця!.. Еліза Нантон! і величезна Нормансова срака!.. нехай пхає! ми ж бо пхаємо? пхаємо!.. потім шукатиме тітоньку!.. «Тітонько! Тітонько!»… на шостому!.. коли щось лишиться!.. і її негра теж, коли щось лишиться!.. бо на вулиці Моке нічого не лишилося, як вона каже!.. лементує!.. а ми гуртуємося за сракою велетня!.. але ще не налягли!.. зосереджуємося… усе нагромадження тіл, отут!… зосереджуємося… щоб не попхнути впоперек!.. ми тісно сплетені…

— Напирайте! напирайте!

Пані Туазель! сама рішучість!..

— Ні! ні!

Краще б ключі знайшла, клята церберка!

Це Родольф вигулькнув! звідки він узявся?.. на штурм! у нього ще один ключ!

Знову колупається в замку… дзвякає…

— Це не ті двері!.. не ті!

Знову зойки.

— Та як не ті? ті!

Він має рацію…


АРМЕЛЛА ДЕ ЗЕЙС


Ясно написано!.. синім по червоному… видно ж!.. великими літерами… «Армелла де Зейс»… який телепень цей Родольф!.. крррак! звичайно, ключ ламається!.. знову!.. відповзає на три метри назад…

— Її нема! її нема!

Усе, що може сказати, точніше, прорепетувати! от дурень!

— Що? що, кого нема? її нема? звісно, її нема, от дурень волатий!..

Ага, цей голос не тремкий! це голос магістра Візіоса!.. упізнаю цей голос… отже, він теж тут штовхачем велетенської Нормансової сраки?.. Магістр Візіос?.. своїх думок не приховує!..

— Шахраї! засранці!..

Ситуація дедалі отруйніша… він норовиться!.. звісно!.. гонористий!.. спирається на стінку… на стінку, яка халабудиться, вихиляється…

— Хто сказав, що я волатий?

Не встигає!.. бррранг! гримає додолу!

— Хто сказав?.. хто?..

Влаф!.. його кидає пластом… дурило! чванько! кривляка! розтягнувся на весь зріст!

— Хто сказав?.. хто?..

Белькоче!

— Та я!.. Та я!..

Парататрах! Влуф! чи не найрізкіший порив! його підносить! несе!.. на той край коридору!.. ширяє! ударяється! банггг!.. гепається!.. репетує!.. забився!.. та ми, штовхачі, не поступаємося! упираємося, тримаємося! більше! ще більше! дочекатися миті… попхнути! попхнути!.. завзятіше, усі! і вррромб! уловити порив!.. але штовхачі верещать! репетують, що їм зле!.. ти ба! сміливіше! сміливіше! чого їм зле?.. товстун має розтрощити двері! головою!.. і «раз!» даю команду!.. даю команду! ні на що не здатні! уклякли!.. «Пхайте! раз!» голова точно спрямована? гаразд! вррронг! нарешті! поштовх! сміливіше! головою! він спав… тепер бекає!.. «бе-е-е!» реве!.. двері прогинаються… але не репаються!.. треба знову!..

— Пхайте! Ну ж бо, пхайте, докторе!

Це мені хтось накази віддає! мені! цікаво! недоумки, недоноски, покручі, поріддя! якщо товстунові голову розтрощимо, хто буде вбивця? бач, знайшли бевзя, на мене хочуть звалити! усі тридцять шестеро! на мене! розігналися! дзузьки! навіть оті двійко гарпій мене напучують!

— Пхайте його, докторе! ну ж бо!..

І знову «доктором» звуть, щоб я добряче пхав товстуна у сраку! щоб я йому макітру розтрощив! знайшли найдужішого! ти ба! аякже! мене не надуриш! не буду! інстинкт злостивості! ненависні й хитрі! як мене ненавидять! упритул! тут не казати, тут відчувати треба! я пхати можу, але не якнайдужче! не дужче, ніж ці тридцять шестеро тут! музику вже написано! і сценарій! як тому голову розкраять, то винен я! а як двері розламають, то їхня заслуга!.. як Дельфіну врятувати, то вони!.. а як вона умре, то я!.. немає більше справедливості на землі, є тільки змови… кубла опороку… до біса ту Дельфіну!.. знепритомніла, велике діло!.. але Лілі?.. Лілі передусім! де Лілі?.. на якому поверсі?.. ніхто з юрби мені не скаже… я її бачив… ми розмовляли… вона знайшла Бебера… і потім?.. потім?.. чекайте… чекайте… що мені казала?.. новий удар!.. усе знову в поволоці! що я бачив?.. чи не бачив?.. Лілі?.. Брррум! годі мньохатися!.. відірватися від них негайно! міг відірватися одним порухом… перекотитися на хідник! силком!.. ризиковано! наздоженуть, то буде не до жартів, візьмуть і приб'ють!.. не втечеш! від таких несамовитих!.. що не пхав того у сраку, як вони! і двійко гарпій упритул до мене!.. і Клео, який знайшовся, і Ремон… «Отак! отак!» гукав він… насправді він опинився у мене між ногами… у міжніжжі… ми становили одне ціле позаду Нормансової сраки… його знову бере страх! це я про Ремона… «Це ж він, докторе? це він?» він уже не певен, чи це Нормансова срака… чи чиясь інша?..

— Та він! хто ще! сміливіше! пхай!

Але вони якось неохоче, без завзяття!.. таке враження… враження!.. усі! сперечаються…

— А вона давно поїхала?..

Відмовки-перемовки!

— Тиждень?

— Ні, два!

— Ні, три!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Раковый корпус
Раковый корпус

В третьем томе 30-томного Собрания сочинений печатается повесть «Раковый корпус». Сосланный «навечно» в казахский аул после отбытия 8-летнего заключения, больной раком Солженицын получает разрешение пройти курс лечения в онкологическом диспансере Ташкента. Там, летом 1954 года, и задумана повесть. Замысел лежал без движения почти 10 лет. Начав писать в 1963 году, автор вплотную работал над повестью с осени 1965 до осени 1967 года. Попытки «Нового мира» Твардовского напечатать «Раковый корпус» были твердо пресечены властями, но текст распространился в Самиздате и в 1968 году был опубликован по-русски за границей. Переведен практически на все европейские языки и на ряд азиатских. На родине впервые напечатан в 1990.В основе повести – личный опыт и наблюдения автора. Больные «ракового корпуса» – люди со всех концов огромной страны, изо всех социальных слоев. Читатель становится свидетелем борения с болезнью, попыток осмысления жизни и смерти; с волнением следит за робкой сменой общественной обстановки после смерти Сталина, когда страна будто начала обретать сознание после страшной болезни. В героях повести, населяющих одну больничную палату, воплощены боль и надежды России.

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХX века