Феномен Фенікса

Зібралася якось ватага любителів поживитися чужим добром — буцімто аж із самого Києва прибилася. Такі у всі часи водяться — не переводяться. Звечора гайнула та братія до Поросюччиного лісу на острів той. За валом і почали, похапцем, озираючись, — дріж у тілі — ритися. Чи не до самої півночі рилися, освітлюючи собі шлях смолоскипами. Отакезну нору вибахкали, що й самі в неї пірнули. Орудують там кайлами та лопатами, землю тачкою вивозять. І все вглиб риються, вглиб, земля м’яка, наче колись там уже був хід. А ще нібито у них була якась старовинна мапа з різними таємничими знаками — в одного дядька на базарі в Бахмачі купили — за пару пляшок «Спотикача» та ящик пива в придачу. По тій старовинній мапі вони й копали.

І таки докопалися.

Ось лопати наче в порожнечу провалилися. Копачі розчистили хідник, аж гулик — попереду склепіння муроване. Кинулись вони, раді, що докопалися і що на ранок стануть багачами, кинулись та спинилися. Попереду ж бо добрячі залізні двері, наче панцирні з отакезним, чи не пудовим замком висячим, і здіймаються вони аж до самої стелі в тім підземеллі. Ні обминути їх, ні…

Та не залізних дверей з пудовим висячим замком і похмурого заклання вони злякалися. Попід стінами з обох боків, що вели до залізних дверей, сиділи… мертв’яки. Власне, їхні скелети, світячи черепами із роздавленими ротами, повиставлявши поперед себе кістляві руки, жах-жахота! Страх-страховина та ще й бридота!

Отетеріли полювальники за чужим добром, не знають, що далі й робити. Втікати, взявши ноги в руки, але ж ноги наче не їхні поставали, наче поприкіпали до землі — не ворухнеш ними. Наче наврочено їм.

Аж тут десь як загуло, як за-агуло!.. Мовби добрим конем-бахмутом хтось притьмом скаче, і невдовзі, з бічного ходу вигулькнула воно… Чудисько. Що його ні пером описати, ні словами передати. Але слухайте ви. То була вона, Поросючка. Страхопудало, що вочевидь баским конем у підземеллі скакало.

Високичла на чотирьох ногах з ратицями, як добрі копита завбільшки — в акурат доброму дядькові чи не по плечі. Зверху на ногах щось як колода заросла рудою щетиною. З одного боку хвіст з отакезним бубликом (на ньому ще й голубий бант для чогось вив’язаний), а з другого — писок-рило, що закінчувався п’ятачком завбільшки з добру шапку. З двома дірочками, з яких пара так і струменить та цвіркає. На загривку й по хребту щетина дротом гороїжиться. Та ще й пащека роздавлена, з неї отакезні стирчать ікла, куди тим кабанячим! Куди тим вепрячим! Ще більші, ще грізніші. Вмить людину може надвоє роздерти. А над писком— рилом горять очища як жар. І хекає те чудисько як розлючений бик.

Ото й була…

Хто? Та охоронниця гетьманських скарбів Поросючка. Вилетіла, наче паравоз викотив добрячий! Власною, так сказать, парусною.

— Ага-га-га-а!!! То це ви, г— голубчики, сякі— розтакі, гетьманських скарбів забагли??. Га??. Га-а-а???

А скарбошукачі ледь язиками в роті повертають.

— Ні, ні… Це ми так… Прогулюючись. Бачимо нора, якісь злодії, певно, прорили, дай, думаємо, заглянемо — що в ній?

— І для цього кирки та лопати прихопили?

— Ага, на всяк випадок… Прогулюємося ж бо. А що взяли кайла, кирки та лопати… А раптом вовк де вигулькне — щоб було чим відбитися… А так ми ні сном, ні духом. Ось вам, панійко— добродійко, хрест святий…

Хочуть перехреститися, а руки у них як не їхні.

— А цих… бачите? — «панійка-добродійка» повела писком-рилом в один бік, потім у другий. — Бачите? Шкелети, які рядком перед дверима сидять. Це останні, котрі до вас приходили за гетьманськими скарбами. Звідтоді і сидять тутечки, і ви біля них рядочком посідаєте — навіки вічні. Добра буде для гетьманського скарбу охорона.

Розздявила пащеку з жахними іклами ще ширше, голову нахилила як для тарану і тільки хотіла було на нещасних кинутись, а тут десь на горі й закукурікали півні. Певно, на хуторі. А кукурікання півнячого, як уже було сказано, усяка нечисть боїться як вогню. Злякалась його й Поросючка.

— Ваше щастя, — каже. — Виручили вас півні. Ще поживете та поносите свої скелети.

А тут будимири вдруге пропіяли, підскочила на місці Поросючка, крутнулась і тільки її й бачили. Аж загуркотіло в бічній норі. А там в підземеллі щось загарчало, застогнало, завило в сотні горлянок, загуло, як у буревій-чортолом і земля під ногами затряслася і тієї миті на скарбошукачів ще й вихор — мало їм усього іншого! — понісся — як скажений. І вихор як налетів, то в один мент видув їх із підземелля — як мітлою вимів!

Повилітали вони з нори, хто головою вперед, хто ногами, а хто в бублик скручений, а їх ще і далі понесло. Летять вони, млинками вертячись, розмахуючи руками й ногами, кожен із світом прощаючись…

Повикидала їх нечиста сила аж за реви з валами.

І тоді вихор десь зник, все стихло, а будимири втретє проспівали і світ нарешті вгомонився, і зорі знову в небі засвітилися, і місяць угорі лагідно засяяв, тільки сичі ще десь поухкали, а тоді і їм заціпило.