Феномен Фенікса

— Гуляти! — підстрибував приятель. — Цілий день гулятиму, де захочу, а ти повертайся у свою Лоцманку і зубри уроки. Ха— ха!

Підстрибуючи, як м’ячик, хлопчик побіг. Кинувшись за ним, Гриць побачив щит. Ще здалеку прочитав:

СТІЙ!!! НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА! СЮДИ ЗАЛІТАЄ УЛУМ-ТУЛУМ!!!

«ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ДІТЕЙ!!!»

Хто такий Улум-Тулум, Гриць не знав, а Шмигик-Мигик пробіг мимо щита із загрозливим написом і зник у чагарях. Він же не вміє читати! І Грицеві стало шкода всенетаківського приятеля. Ще в пастку до Улум-Тулума потрапить.

Зненацька навкруг потемніло, війнув вітер, ніби хто замахав величезними віялами. Гриць звів голову й вжахнувся: над ним летіло щось чорне, страшне, здоровецьке. Воно розмахувало страхітливими крилами, ворушило волохатими кривими лапами, наче хапало щось у повітрі. Метелик!..

Гігантський метелик, певне, вдесятеро більший за нього, Гриця! А слідом за велетнем летів трохи менший метелик. Теж оксамитово— чорний і теж з білим черепом на спині.

Гриць похолов.

Ну й дива! Як махне крилами — трава лягає. А лапи які волохаті — бррр!.. Як у павука. Тут Гриць пригадав, що і в Лоцманці часом з’являється метелик, «мертва голова», але звичайний, маленький. Гриць ще позавчора ганявся за ним по горбах і портфель загубив. А тут метелики більші за людей! От би спіймати такого метелика та принести в школу! Вся Лоцманка прибігла б дивитись. Та що там Лоцманка! Із самої академії приїхали б учені по такого метелика, ще б і назвали його так: «Гігантський метелик Грицька Зінька».

Гриць зітхнув. Ет, спробуй такого спіймати, як він більший за найбільшого у їхньому селі дядька Полікарпа. Такого метелика хіба що на машині привезеш…

— Тату, спіймай мені хлопчика, — раптом запищав менший метелик.

«Чи мені вчулося, чи тут метелики й справді розмовляють людською мовою?» — подумав Гриць.

— Навіщо тобі той хлопчик? — озвався великий метелик.

Голос у нього був неприємний, тріскучий.

— У моїй колекції немає такого гарного хлопчика.

— Ну, гаразд, синку. Де наш сачок?

Волохатими кривими лапами метелик взявся за сачок. Гриць злякався і чимдуж кинувся тікати.

— Лови його! Лови-и-и! — заверещав малий метелик.

— Від нас не втече, — протріщав великий.

Гриць плутався у густій траві, а позад нього вже свистів вітер. То летів гігантський метелик.

— Та що ви робите?!! — обурювався Гриць. — То діти ловлять метеликів. Діти, а не метелики дітей!

Над головою в Гриця просвистіла якась сітка і впала в траву. Сачок! Він у сачку! Ех, не треба було летіти на цю планету!

— Спіймався, спіймався! — аж верещав з радощів малий метелик. — Витягни його, тату, і ми посадимо цього хлопчика в коробочку…

Гриць помітив між сачком і землею щілинку, шмигнув туди і…

ПРИГОДА ШОСТА

… бридкі волохаті лапи цупко схопили хлопця за сорочку, підняли вгору. Хлопчик безпомічно заборсався в повітрі.

— Нічого екземплярчик, — проскрипів великий метелик, уважно розглядаючи Гриця великими очима. — Цей хлопчик прикрасить нашу колекцію.

— Я вам не екземплярчик, я — Грицько Зінько з Лоцманки! — закричав Гриць, все ще махаючи в повітрі руками й ногами, марно силкуючись вирватися з бридких лап. — Та відпустіть мене! Ви все переплутали на своїм Всенетаку! Метелики не ловлять людей!

— Що він пищить? — спитав маленький метелик.

— Він пищить з радощів, що ми спіймали його для нашої чудової колекції, — відповів великий метелик і став запихати Гриця в коробочку.

Гриць опинився в такій темряві, наче замкнули його в глибокий льох. У пітьмі хтось раптом засопів.

— Хто тут? — злякано прошепотів Гриць.

— Я, Шмигик-Мигик…

— І тебе спіймали?

— Авжеж. Сам би я нізащо сюди не поліз.

— Ну й звичаї на вашому Всенетаку! — обурювався Гриць. — Подумати тільки: мене, Грицька Зінька, якого у Лоцманці бояться всі собаки, якийсь нахабний метелик запхнув у коробку!

— Мені з тобою, Грицю, зовсім не страшно.

— Дуже радий! — буркнув Гриць. — Та тільки від цього мені не легше. Ех, ти!.. Занесло тебе сюди! Хіба не бачив, що написано на щиті? Грамотій!

— Та я ж не вмію читати, — запхикав Шмигик-Мигик. — У мене п’ятірка за незнання.

— От і влипли через твоє неуцтво!

Якусь мить хлопці помовчали.

Коробка погойдувалась, наче пливла. Мабуть, «мертва голова» летить і тримає коробку в лапах.

— Слухай, Шмигику, нас і справді метелики спіймали для колекції? — обережно запитав Гриць.

— А для чого ж? У нас метелики Улум-Тулум люблять колекціонувати хлопчиків.

— А мене вони спитали? А може, я не люблю колекціонуватися? — Трохи подумав і зашепотів: — Ось що, Шмигику. Доки нас не перетворили на експонати для колекції, давай тікати, діяти.

— А що таке… діяти?

— Треба щось робити, поки не пізно, — шепотів Гриць.

— Але ж я нічого не вмію робити, — розгубився Шмигик-Мигик. — Я член шкільного гуртка «Невмілі руки».

— Знаю! — раптом радо вигукнув Гриць. — У мене в кишені ножик!

Він дістав ножик, відкрив його і на денці коробки заходився колупати дірку. Ось у пітьму блиснув промінчик світла. Дірка більшала, більшала і зробилася зовсім велика.