Фройд би плакав

Король Бутану Джігм Сінджі Вангчук [54] (а то й Ванчук, що ще раз свідчить про азійське походження гуцулів) також не цурався теми фалоса. Був одружений одразу з чотирма рідними сестрами - Аші Дорджі Вангмо, Аші Тшершґ Пем, Аші Тшерінґ Янґдон та Аші Санґай Чоедон. І дітей наклепав, за свідченнями злих язиків, не менше сорока

– Та лише десятеро з них є визнаними принцами і принцесами. Коронними типу. Але Коронний номер один - Дашо Джігме Кесар Нам… Намг…

– Намґял Ванчук! - нарешті допомагає Х'ялмарові гід Х'ялмар червоніє й закриває путівник.

– Ого. Принц. Це той пацан, що його портрет ми бачили в аеропорту? - Марла згадує знимку чорнявого красунчика

– Ні, то портрет короля в молодості, - розчаровує її ґід.

– А-а-а… - зітхає Марла, - тепер йому під п'ятдесятку.

– І під п'ятдесятку дітей! - гигоче Х'ялмар - Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…

– Думаю, помер би від нападу серцевого

– Або від щастя, що так круто нафакався… - (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).

– Народ любить свого короля? - питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King [55]». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).

Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees [56] із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад - ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.

Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.

– Люди з Індії приїздять сюди на чорну роботу? - спитала Марла.

– Так. В основному, будують дороги.

Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.

Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара - ема датсe [57]? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.

– Ну що? - піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, - саме час подивитися на Дзон [58] і сходити до Національного Музею.

Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»

Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.

– Бррр… - Зате ж які були амбіції.

– Що, Марло?

Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?

Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.

– Ой, соррі, - Марла зробила спробу почервоніти, - я не думала нічого красти.

Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.

– Ґаздівська у мене срака, нє? - питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.

– Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, - провадить свої теревені гід.

– Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, - кривиться Марла щодо насущного, - пошвидше би в мийку.

…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…

– Самоцвітні стегна! Круто, нє? - Марла знову сторожко оглядає свій задок. - Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.

– Пароський Дзон - найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…

– Ух ти! - Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:

– Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…

Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною - з трьох боків урвище, товстелезні стіни.

– Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… - Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.