Фройд би плакав

Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга [59].

– Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, - зітхнула співчутливо Марла. - Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь - тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі [60]…

– Угу, - Х'ялмар кивнув.

До самого монастиря треба було спуститися сходами на

нижній рівень.

– В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», - гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, - бачили цей фільм?

– Ага, звичайно, - зворушено спизділа Марла, - дуже гарний фільм.

Х'ялмар, звісно ж, бачив цей фільм, як і сотні інших, про існування яких Марла не мала й ніжно-зеленого поняття. Зрештою, її це особливо не переймало.

– Ненавиджу кінематограф.

Хоча насправді любила. Але прикидалася антимейнстримовою і ховала свою любов, як могла.

Тим часом дзон і справді був шедевром. Зсередини геть усе було вкрито дивовижними розписами, котрі в будь-якому іншому місці виглядали би просто суперкічово, а тут були цілком необхідними і вчасними, як аорта для серця. Все, починаючи з темних віконних рам, поцяцькованих яскравою сумішшю рослинних і геометричних орнаментів, і закінчуючи хитромудро виконаними мандалами [61] на стінах молитовної зали самого монастиря, вбирало в себе очі й примушувало дух тремтіти, як ставкову воду за сильнішого, ніж зазвичай, вітру.

Окрім мандал, що в Бутані відрізнялися якоюсь особливою містичною інтерпретацією, по стінах дзона, як і по стінах готеликів, магазинів, ресторанчиків чи житлових будинків красувалася сила-силенна інших знаків. Безконечні вузли, що позначали вічність, квіти лотоса як символи очищення розуму, тіла і розмов («О, - подумала тут Марла, - то мені якраз. Я стільки брешу, що доведеться завести собі лотосну плантацію в голові!»), золоті колеса хорло - коштовна циклічнсть буддійського вчення, золоті риби сернґа, що, на відміну від християнських, повертали голови в один бік, спинаючись собі на хвости, мали допомогти всім живим істотам не потонути в океані страждань і пройти свій шлях без страху… А ще були вази скарбів, коштовні парасольки та інші предмети, що їх Марла не запам'ятала, бо навіть англійською не вдуплила, що воно таке.

– Перед входом до храму ми зазвичай скидаємо взуття, - нагадав гід давно вже знану істину. Марла, кряхтячи, заходилася розшнуровувати свої височезні псевдоармійські зелені черевики.

– Тепер я розумію, чому наш водій носить ті свої червоні кросівки «найк», схожі на зубні щітки… В них немає шнурівок.

Дурнуваті Марлині зауваження зовсім не перешкоджали її благоговінню перед будь-якою незвичною річчю. Наприклад, їй видавалися цілком неземними звуки пісні, що долинала, здається, із кунре, монастирської трапезної.

– Там вчаться співати, - доклав молоденький монах, що бозна-звідки взявся посеред них.

– Ага.. - протягнула Марла і ще ширше витріщила очі.

Ступати босими ногами прохолодною підлогою було незвично й таємниче. Холод долівки м'яко проникав до ступнів крізь тонку бавовну Марлиних шкарпеток, змушував її ноги міняти місцеположення, кружляти храмом. Гід усе щось розповідав і розповідав, а Марла просто собі зависала то перед образом Зеленої Тари [62], то перед образом Білої, вдивляючись у їхні примружені, чи то пак, просто азійські, очі Біла Тара мала собі в лобі ще й третє око, що дивилося вздовж обличчя, а не впоперек, як два перших. Всього у Білої Тари було семеро очей - троє на обличчі й по одному на кожній долоні і ступні Марла здригнулася. Щойно в неї теж було відчуття, ніби вона бачить ступнями підлогу. Правда, крізь шкарпетки…

Марла спробувала було навіть відтворити їхні нелюдські жести руками, втім, гід, що тихо підійшов до неї ззаду, все зіпсував.

– Біла і Зелена Тари традиційно вважаються двома дружинами тибетського короля Сонґстена Ґампо. Зелена - його непальська жінка, а Біла - китайська

– Ага, у Білої вужчі очі… - вельми мудро підмітила Марла. Гід зробив губами жест «наша ввічлива посмішка». Він взагалі був не особливо говіркий чи емоційний. Говорив лише по справі, як робот-путівник, будь-яку неофіційну інформацію чи жарт доводилося витягати з його вуст кліщами.

– Ну й добре, - пошепки казала Марла Х'ялмару, - а ти хотів би, щоб він скакав довкола нас і репетував: «Лук! Лук, май френд!!! Лук, ітс б'ютіфул, лук!!!»

– М-да, не хотів би…

– То й не жужи.