Гармонія (новели)

Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…

У мене тихо котяться по виду сльози.

— На фронт виїхав граф, — шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.

Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!

Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!..»

А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними, — не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити, — з диким свистом летить гарматний постріл та б’є на приціл позад нас.

Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія…»

Я загнуздав переляканого коня та встиг запам’ятати знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.

— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.

Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:

— Дайош Варшаву!..

— Варшаву-у!.. — засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф…

— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ, — каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.

— Цо?

І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії…

— …Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України…

Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу… І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки…

— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.

Закипіла запекла атака… Кіннота обох армій зустрілася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із туману і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах…

«Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!» — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.

— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант…

Я на хвилину закам’янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів солдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово «смерть».

— Я — бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.

— Не пан?!

Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:

— Я — бідний!

— Трудно, братан, руку здержати, — якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.

З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода…

Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії — в зону польового штабу.

— Ні, не привезу я лікаря до матері… Смерть, — кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.

То польська армія, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природну позицію!

Залізний дах лікарні вогненно піднявся над осокорами, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.

Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарешті польська армія зрушить із фронту. Це мусить бути — я знаю — так само, як і те, що краще вмерти, аніж повернутися тепер без коня додому!

Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти…

«Котовський розбив гайдамаків…»

Не знаю, хто кому сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.