Гармонія (новели)

«Хоч би тобі душа з нашого кутка», — гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує… Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:

— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?

Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.

— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.

Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.

— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене. — Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти… О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса…

Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.

— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо: «Він приїде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися…

— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підходжу до воза — у мене тепер ні жалю, ані серця — лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі…

— Польща озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені…

— Чи не гадова душа! — відповідає дядько Василь. — Цабе яке вискіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!

Я засміявся… Мені вподобалася така відповідь, але згадав за коня.

— Веди його в левади, хай трохи промнеться, — сказав Петрові, передавши вуздечку.

В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно зімкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: «Я — бідний».

— За мою смерть… Пам’ятай, польська армія розіб’є більшовиків… І не тільки ти, — це граф до мене, — а село спалимо до цурки… Дай мені води, — командує по військовому граф дядькові Василеві.

— Ой зараза ж! — це дядько Василь.

Я запитую графа польською мовою:

— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер просто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй кишені, але дядько Василь нервується:

«Скоріше, чого там панькаєшся», — кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем…

— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинивши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.

— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.

…Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до найменших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежі.

— Більше не доведеться палити, пане полковник!

Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою:

— Не стріляй, він уже й так готовий… Сам дійшов. Фу смердота яка!

В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стугонить під копитами земля, скригають немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці заскакують у двір пити воду…

— Я приберу його до вечора, — каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському виносить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на весіллі.

— Стомилися, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця. — Вода в нас хороша, кринична… Хліба трудніше достать, а вода, слава Богу, є! Не вірите в Бога? Не годиться так…

Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.

Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.

— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть…

Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.

— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати, — каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.

Ми коло порога зустрічаємося, а він:

— Щастя твоє, — до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа, — щастя, що тільки вирвано шматок м’яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя… — якась гірка усмішка на обличчі. — Залий березівкою.

Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.

Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати?