Гепард

У 1998 році Джузеппе Б’янкієрі, упорядковуючи документи своєї тітки, княгині Алессандри, знайшов чимало автографних та машинописних матеріалів, пов’язаних з «Гепардом», серед яких фрагмент ще однієї частини, про який мені було відомо. Цей уривок наводиться тут у додатку як «Фрагмент Б». Він має власноручно написану автором назву: «Пісенник дому Саліна». У наявному тексті відкрито не говориться про кохання дона Фабріціо до Анджеліки. Але смисл «Пісенника дому Саліна» полягає в тому, щоб показати пристрасть князя до Анджеліки — пристрасть, приховано виражену в низці сонетів. Лампедуза розповів мені також задум сюжету ще одного розділу, в якому дон Фабріціо намагається уникнути скандалу, прийшовши заздалегідь в «Отель де Пальм», де Анджеліка призначила побачення одному зі своїх коханців. Дон Фабріціо приходить у готель раніше від коханця Анджеліки, яким, імовірно, був сенатор Тассоні (про його зв’язок з Анджелікою згадується в VIII розділі опублікованого тексту), і викриває політичну пастку, яку влаштував проти них вищий світ. «Пісенник» датований 1863 роком. А новий розділ мав міститися між «Пісенником» і «Смертю князя», після війни 1866 року, у той час, коли Танкред уперше висунув свою кандидатуру до парламенту. Розділ так ніколи й не був написаний. Джузеппе виклав мені свій задум, тішачись, як винахідливо він зосередив сюжет навколо любовного побачення в готелі. Будівля споруджувалася як резиденція родини Інґем[43], але відколи там влаштовано готель, він став улюбленим місцем для любовних інтрижок мешканців Палермо. І в час написання роману побачення в «Отель де Пальм» усе ще належали місцевій еротичній міфології. Натомість я добре пам’ятаю, як Джузеппе читав мені «Пісенник», і пригадую, що ім’я Анджеліки мало виступити у формі якогось риторичного засобу, можливо, акростиха (здається, з тексту мало випливати щось на зразок «Люба Анджеліка!») в кінці «Пісенника».

У такому вигляді, як він дійшов до нас, «Пісенник» не становить суттєвого елементу роману, до того ж він незавершений. То мав бути літературний жарт, який зробив би паузу в оповіді, а сонети мали бути екзерсисом на тему деяких улюблених поетичних творів, зокрема Шекспірових «Сонетів», із застосуванням італійської версифікації сонетів Мікеланджело. (Лампедуза вважав, що сонети Мікеланджело мали глибокий зміст і водночас посередню поетичну форму.) «Ода» отця Пірроне, поміщена перед сонетами, є, натомість, ученою пародією, яка висміює провінційну єзуїтську культуру в зв’язку зі справою монастиря Порт-Руаяль[44] та догматичним легітимізмом правдиво католицького тлумачення історії, який отець Пірроне виставляє напоказ, викладаючи своє ретроградське розуміння подій античної історії та сучасності. Ця пародія ґрунтується на «Пісеньці», написаній справжнім отцем Пірроне з нагоди шлюбу діда Джузеппе. Тут висміюється і поцінування отцем Пірроне «Береніки» Расіна, і його заувага, що в ній немає трупів. Єзуїт вважає «Береніку» єдиною безкровною трагедією автора, тоді як Лампедуза у своїй «Французькій літературі» сказав про неї щось зовсім інше: «Тіла залишаються неторканими, лише душі знищуються», а це отець Пірроне по-єзуїтському замовчує. Текст обох сонетів є відлунням поетично-культурологічних ігор, у які грали в Капо-д’Орландо Лампедуза та Лучо Пікколо. Ці ігри збереглися в рукописному зошиті, який містить здебільшого вірші Лучо Пікколо, написані під диктування Лампедузи або мною, фрагмент наслідування трагедії Расіна і зовсім інший текст, переважно віршований, який згодом був опублікований Пікколо під назвою «Похорон місяця». Два останні тексти належать до категорії «wicked jokes»[45], які практикувалися пополуднями в Капо-д’Орландо. Таким чином, двоюрідні брати вправлялися в літературних піруетах та викрутасах, націлюючись на своїх друзів та знайомих.

Ця знахідка показує, що у свої твори Лампедуза постійно вносив елементи, взяті зі щоденного життя, у формі гумористично-сардонічних сценаріїв, шельмуватих насмішок, які зовсім не подобалися їх об’єктам, коли вони випадково про них дізнавалися, і корінь яких вбачали в небезпечному лихослів’ї сестер Куто[46]. Жартівлива природа розділу, зрозуміла часто лише вузькому колу особистих знайомих, а також труднощі версифікації, гадаю, спонукали автора облишити цей задум. Дата відсилає нас до осені 1956 року. Роман у шести частинах, надісланий до видавництва «Мондадорі», а відтак і до «Ейнауді», а також Елені Кроче, надрукований на машинці Франческо Орландо, ходив поміж видавцями. Джузеппе додав до тексту роману розділи V («Вакації отця Пірроне») та VI («Бал»), а крім того, розпочав написання «Пісенника дому Саліна».