Читаем Гепард полностью

То був садок для сліпих: зір весь час щось разило, але нюх зазнавав сильної, хоча й далеко невитонченої насолоди. Троянди різновиду «Поль Нейрон»[51], саджанці яких він сам придбав у Парижі, виродилися: потужні і мляві соки сицилійської землі спершу вселили у них снагу, а потім вичерпали її дощенту; пекельне липневе сонце випалило їх, і вони стали схожі радше на рожеву цвітну капусту; бридкі на вигляд, вони, однак, виділяли густі, майже непристойні пахощі, яких навряд чи сподівався від них французький садівник. Князь підніс одну квітку собі до носа, і йому здалося, ніби він нюхає тіло якоїсь балерини з Оперного театру. Бендіко, якому він теж підсунув під ніс квітку, відсмикнувся з огидою і поквапився на пошуки здоровіших запахів десь поміж гноєм і мертвими ящірками.

Ця повінь весняних пахощів раптом викликала в уяві князя низку неприємних асоціацій. «Зараз тут чудово, а ось місяць тому…»

Він з огидою скривився, пригадавши, який нудотний солодкавий сморід стояв над віллою в перші тижні квітня. Лише згодом дізнались, у чому річ: неподалік од вілли було знайдено труп молодого солдата з п’ятого стрілецького батальйону. Смертельно поранений у живіт під час боїв біля Сан-Лоренцо, він якимсь дивом доплівся аж до князівської садиби і помер у густій конюшині під старим лимонним деревом. Першим на нього наштовхнувся князівський наглядач Руссо — мертвий солдат лежав долілиць, увесь обліплений мурашвою. Його волосся злиплося від засохлої крові та блювотини, судорожно скорчені пальці вп’ялися в землю, з-під портупеї виглядали розірвані нутрощі. То було жахливе видовище. Повернувши солдата на спину, Руссо накрив йому лице червоною хусткою. Потім, узявши ломаку, спритно повпихав у живіт посинілі нутрощі і, весь час спльовуючи набік, застебнув на небіжчикові шинель, щоб прикрити рану її зеленими полами. Усе це робив він на диво вправно. «Бидло смердить навіть після смерті», — приказував він. То була єдина промова, виголошена над тілом покійного. Після того, як товариші солдата відвезли його на цвинтар (вони так незграбно тягли бідолаху до підводи, що з-під шинелі знову повилазили нутрощі), князева родина додала коротеньку «De profundis»[52] до звичайної вечірньої молитви, і в домі ніхто більше не згадував про загиблого: совість жінок була заспокоєна.

Здерши кілька кущиків моху з ніг Флори, дон Фабріціо пройшовся по саду. Сонце сідало, і гігантська тінь від постаті князя падала на клумби, подібні до могил. Немає нічого дивного в тому, що ніхто більше не згадував про солдата. Врешті, солдати для того й існують, щоб умирати, захищаючи короля. Але в пам’яті князя дедалі частіше поставав спотворений образ нещасного стрільця і, здавалось, вимагав усе нових пояснень. Єдиним прийнятним для князя способом умиротворити привида було знайти якесь виправдання його мукам. У тому, щоб умирати в бою, немає нічого незвичного, зрештою, це цілком нормальна річ, але ж принаймні треба ясно собі уявляти, за кого і за що саме ти йдеш на смерть. Ось про що не давав забути вбитий солдат. І тут усе огорталось туманом.

«Та це ж ясно, любий Фабріціо, він загинув за короля! — відповів би Мальвіка, свояк князя, якби той поділився з ним своїми сумнівами (Мальвіка здавна був виразником ідей палермської знаті.) — За короля, що є символом збереження порядку, священних традицій, моралі, закону, честі, за того короля, який єдиний захищає церкву, який єдиний не дає зазіхати на власність, а саме вона є метою бунтівників».

Чудові слова, вони виражали все те, що було таке дороге серцю князя. Проте, тепер він відчував у цих словах якусь фальш. Король, авжеж… Він добре знав і поважав короля, принаймні того, який недавно помер. А теперішній король — це всього лиш семінарист у мундирі генерала. Чого він вартий? «Не в тім річ, Фабріціо, — відповів би Мальвіка. — Королі — теж люди, одні з них кращі, інші гірші, але це не має нічого спільного з монархічною ідеєю, яка завжди незмінна». — «Воно, звісно, так, але королі, у яких втілено цю ідею, не повинні опускатися занадто низько, бо інакше, любий мій, це принизить і саму ідею».

Сидячи на лавці, князь байдуже спостерігав, як Бендіко спустошує клумби; раз у раз собака грайливо підводив голову і кидав на дона Фабріціо невинні погляди, немовби чекав подяки за свою працю; він уже встиг вирити з корінням дюжину гвоздик, поламати живопліт і засипати зрошувальну канавку. «Майже як людина», — сумно посміхнувся князь.

— Годі, Бендіко, ходи сюди!

Собака слухняно підбіг і торкнувся його руки брудними ніздрями, немов хотів показати, що прощає своєму хазяїнові, який незрозуміло чому раптом перервав йому таке цікаве заняття.

Аудієнції, незліченні аудієнції, що їх король Фердинанд призначав йому в Казерті, в Неаполі, в Каподімонте, в Портічі, десь у чорта на рогах…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аламут (ЛП)
Аламут (ЛП)

"При самом близоруком прочтении "Аламута", - пишет переводчик Майкл Биггинс в своем послесловии к этому изданию, - могут укрепиться некоторые стереотипные представления о Ближнем Востоке как об исключительном доме фанатиков и беспрекословных фундаменталистов... Но внимательные читатели должны уходить от "Аламута" совсем с другим ощущением".   Публикуя эту книгу, мы стремимся разрушить ненавистные стереотипы, а не укрепить их. Что мы отмечаем в "Аламуте", так это то, как автор показывает, что любой идеологией может манипулировать харизматичный лидер и превращать индивидуальные убеждения в фанатизм. Аламут можно рассматривать как аргумент против систем верований, которые лишают человека способности действовать и мыслить нравственно. Основные выводы из истории Хасана ибн Саббаха заключаются не в том, что ислам или религия по своей сути предрасполагают к терроризму, а в том, что любая идеология, будь то религиозная, националистическая или иная, может быть использована в драматических и опасных целях. Действительно, "Аламут" был написан в ответ на европейский политический климат 1938 года, когда на континенте набирали силу тоталитарные силы.   Мы надеемся, что мысли, убеждения и мотивы этих персонажей не воспринимаются как представление ислама или как доказательство того, что ислам потворствует насилию или террористам-самоубийцам. Доктрины, представленные в этой книге, включая высший девиз исмаилитов "Ничто не истинно, все дозволено", не соответствуют убеждениям большинства мусульман на протяжении веков, а скорее относительно небольшой секты.   Именно в таком духе мы предлагаем вам наше издание этой книги. Мы надеемся, что вы прочтете и оцените ее по достоинству.    

Владимир Бартол

Проза / Историческая проза