Гепард

Князя зустрів черговий камергер з трикутним капелюхом під пахвою і, розповідаючи останні придворні плітки, проводив його занехаяними сходами, брудними кулуарами та чудово спроектованими і жахливо обставленими салонами (це могло б бути символом династії Бурбонів) аж до королівського передпокою, де вже юрмились численні відвідувачі: поліцейські агенти з непроникними обличчями та жадібні прохачі, що прийшли сюди з рекомендаціями. Камергер просив пробачення, розштовхував юрму, і він входив до іншого передпокою, в блакитно-сріблястих тонах, куди впускали тільки придворних; по кількох хвилинах двері королівського кабінету відчинялися, і лакей запрошував його перед ясні очі його величності.

Кабінет короля містився в невеличкій, претензійно простій кімнатці: на її білих стінах висіли портрети Франциска I[53] та правлячої королеви; над каміном було почеплено образ Мадонни Андреа дель Сарто[54], що здивовано розглядала цілий сонм лубочних картинок з силуетами храмів та головами дрібних неаполітанських святих; перед восковим Дитятком Ісусом на полиці блимала лампадка. На іншому, більшому, але простому столі купами лежали білі, жовті та блакитні аркуші паперу, що їх канцелярська машина королівства піднесла до вирішальної стадії — на підпис монарху (з додатком D.G.[55]).

За цією паперовою барикадою стояв сам король (він завжди підводився ще до того, як входив князь Фабріціо, бо гадав, що, встаючи в присутності гостя, принизить свою гідність) з довгастим блідим обличчям, облямованим білястими бачками, у військовому кітелі з грубого сукна, з-під якого видніли складки широких фіолетових штанів. Він ступав крок уперед і простягав руку, щоб князь поцілував її, але той завжди вдавав, що не помічає цього.

— Здоров, Саліно! Щасливі ті очі, що бачать тебе.

У нього неаполітанський акцент був ще яскравіший, ніж у його камергера.

— Прошу вашу величність пробачити мені, що я так просто одягнений: я в Неаполі проїздом, і мені не хотілося проминути нагоди засвідчити вам свою пошану.

— Не мели дурниць, Саліно, ти ж знаєш, що в Казерті можеш почувати себе як удома. Саме як удома! — повторював король, сідаючи в крісло. Він якусь мить вичікував, перш ніж запропонувати своєму гостеві сісти. — Ну, як ся мають твої дівчатка?

Для князя це був дуже слушний момент, щоб відповісти рівноцінно двозначним жартом, соромітним і святенницьким водночас.

— Дівчатка, ваша величносте? У моєму віці і в священних узах шлюбу?

Губи короля усміхалися, хоч руки гарячково перегортали папери.

— Я навіть думки такої не припускаю, Саліно. Я мав на увазі твоїх дочок, маленьких княжен. Кончетта, наша улюблена хрещениця, вже, мабуть, зовсім доросла. Хоч зараз заміж!

Від родинних справ незабаром переходили до науки.

— Такі люди, як ти, Саліно, роблять честь усьому королівству! Наука — велика річ, якщо тільки вона не намагається підірвати основи релігії.

Після цього король скидав маску Друга і ставав Суворим Монархом.

— Розкажи-но мені, Саліно, що говорять у Сицилії про Кастельчікала[56]?

Князь добре знав, як паплюжили віце-короля і консерватори, і ліберали, але він зовсім не збирався виказувати друзів і, щоб уникнути прямої відповіді, прикрився загальними фразами:

— Це справжній дворянин, кров’ю захищає інтереси корони, хоч і трохи застарий для такої тяжкої місії…

Король похмурнів: Саліна явно відмовлявся стати його шпигуном, не хотів бути йому корисним, отже, нічого марнувати час на даремні балачки. Спершись руками об стіл, він став прощатися.

— У мене стільки роботи — все королівство на моїх плечах! — На прощання він знов одягав маску Друга. Тепер наставала пора кинути князеві цукерку: — Коли знову будеш в Неаполі, Саліно, то завітай з Кончеттою до королеви. Дівчина ще надто молода, щоб бути представленою до двору, але її величність з радістю запросить вас на приватний обід. Адже красуні — найсолодша приправа до макаронів. Прощавай, Саліно, бувай здоровий!

Проте останнього разу прощання мало кепський присмак. Князь уже вдруге вклонився і саме збирався відчинити двері, як раптом Фердинанд звелів йому зупинитися.

— Слухай, Саліно, я чув, що в Палермо ти бозна з ким лигаєшся. А той твій небіж Фальконері… невже ти не можеш приборкати його?

— Даруйте, ваша величносте, у Танкреда лише карти й жінки в голові.

Королю увірвався терпець.

— Ой, Саліно, не мели казна-що! За все відповідатимеш ти, адже ти його опікун. Скажи, хай шанується, а то буде біда. Можеш іти!